Товстий і Тонкий

На вокзалі зустрілися два приятелі: один товстий, другий тон­кий. Товстий щойно пообідав на вокзалі, а тонкий щойно зійшов з потяга. З ним були дружина та син-гімназист.

Товстий, побачивши тонкого, впізнав у ньому шкільного товари­ша. Він радісно привітався. Тонкий також був радий побачити дав­нього приятеля. Він почав весело розповідати про своє життя. При­гадував шкільні роки та їхні розваги. У дитинстві товстого дражнили
Геростратом — за те, що він казенну книжку цигаркою пропалив, а тонкого — Ефіальтом, за те, що він любив ябедничати.

Потім він спитав, як живе товстий: чи одружений, де служить. Сам розповів, що служить вже два роки колезьким асесором та ро­бить приватно портсигари з дерева. Дружина дає уроки музики, а син навчається у третьому класі.

Тоді товстий сказав, що він вже дослужився до таємного радни­ка. Має дві зірки.

Тонкий раптом зблід, скам’янів, але скоро обличчя його скри­вила широчезна посмішка; здавалося, що від обличчя і очей його посипались іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився… Його чемодани, клунки і коробки стиснулись, поморщились… Довге підборіддя дружини стало ще довшим; Нафанаїл витягся струнко, застібнув усі ґудзички свого мундира…

«Я, ваше превосходительство… Дуже приємно! — запинаючись, мовив він. — Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи».

Товстий почав казати, що між друзями таке чиношанування зайве. Та тонкий вже нічого не чув, постійно повторюючи: «Та як же ж… Що ви… Милостива увага вашого превосходительства… ніби життєдайна волога… Це ось, ваше превосходительство, син мій На­фанаїл… дружина Луїза, лютеранка, певним чином…» На обличчі тонкого було стільки благоговіння, солодкуватості і шанобливої кислоти, що таємного радника занудило. Він одвернувся від тонко­го і простяг йому на прощання руку. Тонкий потиснув три пальці, уклонився всім тулубом і захихикав, мов китаєць: «Хи-хи-хи». Дружина посміхнулася. Нафанаїл шаркнув ногою і впустив карту­за. Всі троє були приємно вражені.