«Тому, хто все знає, Тому, хто все чує, Що море говорить, Де сонце ночуе – Його на сім світі ніхто не прийма»

Тарас Григорович Шевченко для України став найвищим злетом її духу, відро­дження й самоусвідомлення. Але його постать стала вагомою й для інших народів. Казахи вважають його зачинателем свого національного живопису; народи Кав­казу бережуть пам’ять про нашого поета, адже саме він у поемі «Кавказ» оспівав безсмертя народу-борця, Прометея, груди якого роздирає хижий орел; чехи ша­нують Тараса за поему «Ян Гус». Шевченко ввійшов у коло велетів слова, а сло­во правди і любові утвердив подвигом свого життя. Звичайно ж, ми, українці, пи­шаємося своїм генієм. Та чи не занадто? За півтора століття поет перетворився на святого, на ікону, на ідола. Ледь не щодня ми стикаємося з культом Т. Шевчен­ка у якійсь не просто невідповідній, а навіть карикатурній формі. Його не най­кращий портрет у високій баранячій шапці, з обвислими вусами можна побачити на рушниках і вішалах для них, на тарілках і чашках, на дзеркальцях, батарейках. Прості люди і можновладці, ділки і далекі від бізнесу трудівники звикли до цьо­го образу так, як народ ще зовсім недавно настільки звик до радянських гасел, що перестав сприймати їх смисл. Чи не те саме відбувається з ім’ям і постаттю Коб­заря? Є й інший погляд на Шевченка. Сучасний український письменник з про­мовистим прізвищем не полінувався підрахувати, скільки разів у творах поет зга­дує слова «кров», «смерть», і сміливо заявив, що Шевченко вампір. Мені здаєть­ся, що коли Кобзар просив пом’янути його «незлим, тихим словом», то він не мав на увазі, що хтось битиме поклони перед його іконою, чи, тим більше, сприйме його біль і гнів як маячню середньовічного Дракули.

Півтора століття «Кобзар» — найпопулярніша книжка в Україні, але до справжнього розуміння величі нашого генія ще далеко. «Шевченко почав писати свої обурливі твори від 1837 року», — сказано у матеріалах справи Третього відді­лу поліції. Жандарми не помилилися: відомі всім рядки

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива…

Шевченко написав, коли ще був кріпаком. Ця перша пісня Кобзаря вражає величчю і стриманою могутньою силою. Поет проспівав не тільки про нездолан­ну свободу стихії, а й про грізну силу закутого в кайдани народу. Ця стихія сво­боди була єдиною стихією його життя і творчості. 24 роки кріпацького рабства, 10 років солдатчини, 4 останніх роки життя під жандармським наглядом, і тільки 9 років волі із сорока семи прожитих — ось сумний літопис життя нашого поета.

Я часто думаю про те, чим була геніальність для Шевченка: Божим дарунком чи Божим випробуванням? Чому Бог обрав саме Тараса: сироту, кріпака, остан­нього з останніх, найбіднішого серед бідних, найупосліджуванішого серед упослі­джених? Чому, давши такий талант, не дав йому долі та щастя? Та знаю напевне: Тарас міг відмовитися від Божого дарунку. Він міг жити в розкошах, міг обрати тихе й скромне життя селянина, батька великої родини, про що, до речі, і мріяв, але він не занедбав свого призначення вести народ із темряви, прокладати міль­йонам знедолених новий шлях проти течії. У світі зневаги до правди, до людини Шевченко вірив у високе людське ім’я. Уважно вчитуючись у твори Кобзаря, не можна не помітити, що в душі поета було стільки любові, що її вистачило б на мільйони людей, на життя тисяч поколінь.

У XIX столітті одразу після смерті відомих людей художники знімали посмерт­ні маски. Виявляється, в момент смерті обличчя людини передає її суть за жит­тя. Посмертна маска Шевченка — це обличчя невинної дитини, яка чомусь но­сила вуса.