Типові представники епохи громадянської війни. Талановитий, оригінальний, вимогливий до себе і до інших, Микола Хвильовий став визнаним лідером цілого літературного покоління. Культурне життя 20-х років XX століття просто неможливо уявити без багатогранної і яскравої особистості цього видатного майстра слова.

Поява в 1923 році вже першої новелістичної збірки «Сині етюди» показала, що до української літератури прий­шов талановитий молодий прозаїк. Чи не найцікавішими в цій збірці були героїко-романтичні новели «Солонський Яр» та «Кіт у чоботях». Вони різні за побудовою, але в обох — герої, типові для Хвильового.

В новелі «Кіт у чоботях» ми знайомимося з «товаришем Жучком», покликання якої — «висушити болото», створе­не революцією. В ході розповіді про героїню автор переко­нує читача, що обраний нею шлях єдино правильний у даній ситуації, бо вона повністю реалізує свої здібності, виявляє всю «яскравість» душі. Товариш Жучок у новелі є своєрід­ним символом, образом революції.

Разом з усіма вона кидається в атаку на козаків, дістає дрова, коли зупиняється без палива паровоз. Товариш Жучок безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм». Ця жінка не закінчува­ла гімназій, але вміла говорити з солдатами, виступати. Не­даремно бійці називали її «паходной Ленін». Такі, як вона, самовіддані й безстрашні, пройшли «з краю в край нашу запашну червінькову революцію». Тут ще звучить палка й наївна віра у початок нової ери, бо «зав’язка — Жовтень, а розв’язка — сонячний вік, і до нього йдемо».

Читаючи цю ранню новелу Миколи Хвильового, відчу­ваємо, що написана вона саме тоді, коли письменник май­же цілковито сприймав свою неспокійну сучасність як світа­нок нової щасливої ери. Але Хвильовий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на спов­нену протиріч дійсність, на те, що ідеал і його реальне втілення драматично не співпадають.

Отже, поглянемо, якою постає перед читачами товариш Жучок у наступній частині новели.

Відгриміли війни і революції… Тепер товариш Жучок — секретар ком’ячейки. Раніше це була чиста і чесна жінка «із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб висушити болото».

Після війни товариш Жучок і інші партійні товариші уяснили собі — що тепер вони керівники, вершителі людсь­ких доль: «ходить «кіт в чоботях» по бур’янах революції і, може, й сам не знає, що він секретар ком’ячейки. Звідси й починається руйнація душі. Людина втрачає людське обличчя, людську подобу. Це вже ходяча інструкція, ме­ханізм, заведений новою ідеологічною системою.

У новелах Миколи Хвильового зустрічаємо також тип ідеальної людини майбутньої омріяної «загірної комуни», що є виявом оптимізму його світогляду в певний період творчості.

Так, герой новели «Солонський Яр» — голова сільради комуніст Савко Гордієнко — і його товариші роблять усе можливе, щоб дати належну відсіч солончанам, хоч сили нерівні. Комуністи не думають ні про наслідки дій, ні про власну безпеку, ними керує лише почуття обов’язку, спо­нукаючи до дій, на перший погляд, навіть безглуздих. Але сидіти склавши руки теж не вихід: якщо не викурити бан­дитів з глухомані Солонського Яру, постраждає ціле село. І хоч Савко з рудим міліціонером гинуть від солончан, їхня смерть ніби кладе кінець існуванню Солонського Яру-фортеці. Автор тим самим наголошує: тільки такі люди, як Савко з товаришами, твердість характеру яких не дозво­ляє їм у критичний момент відступити від боротьби, мо­жуть серйозно протистояти силам зла.

І характери, й переконання,героїв новел М. Хвильового завжди розкриваються послідовно, в процесі розвитку дії, в зіставленні з героями протилежного плану. Вони кожен по-своєму сприймають навколишнє: одні не можуть з ним примиритися, але й не здатні нічого змінити на краще; інші ж або намагаються це зробити, або принаймні не зливають­ся з оточенням, займаючи більш незалежну позицію. Весь хід подій показує спроможність чи неспроможність люди­ни на ділі довести правильність своїх поглядів і вчинків, бо і в її житті повинні відбитися загальнолюдські прагнен­ня до прогресу в свідомості й стосунках.

В новелах немає політики, до якої життя виступало б ілюстрацією, а є життя, що існує саме по собі, незалеж­но від будь-якої політики.

Коли ситуація вимагає од героя якоїсь самопожертви чи компромісу, суть справи вирішує питання: для чого? Заради світлого майбутнього народу? Якщо сучасне слу­жить цьому — добре, якщо ні — необхідно, назвавши речі своїми іменами, переступити через вимоги сьогодення, принести другорядне в жертву головному. Тому й виринає так часто в різній формі в новелах, виступаючи втіленням мрій Хвильового, образ «загірної комуни» — то наближаю­чись, то віддаляючись, але не втрачаючи актуальності, оскільки показує мету життя і є критерієм оцінки будь- яких подій, вчинків і пристрастей.