ТИГРОЛОВИ

Розділ перший. Дракон

Поверхнею землі, дихаючи полум’ям, повзе страшна потвора — величезний дракон… Але це не дракон, а всього лише потяг, хоча і не менш страшний. У ньому шістдесят коробок-вагонів, попереду його тягне надпотужний паротяг «Йосиф Сталін», а позаду штов­хає не менш потужний «Фелікс Дзержинський». Це йшов ешелон смерті «ОГПУ-НКВД». Багато таких ешелонів проходило землею, туго напханих людьми, вкритих державною таємницею.

На кожній станції ешелон перевіряли: чи немає диверсій, чи всі на місці. З особливою увагою слідкували за одним з ув’язнених — Григорієм Многогрішним. Хвилювались, чи він ще тут, чи часом не втік? Григорій кожен раз відкликався.

Нарешті ешелон дістався кінцевої зупинки і почав викидати з себе оброслих, обідраних, змучених людей. Були їх тисячі і тисячі, схо­жих на живі трупи. Не виявилось тільки серед них Григорія Много­грішного, того самого, якого так часто перевіряли на різних станціях. Утік він. І даремно допитували шістдесятьох ув’язнених з тридцять другого вагона — ніхто не виказав товариша, ніхто не зрадив, бо така вже їхня арештантська мораль. Для кожного з цих людей Много­грішний став вірою і надією, символом нескореності і свободи.

Було розіслано повідомлення, що втік небезпечний злочинець, юнак двадцяти п’яти років, русявий, атлет, авіатор.

Розділ другий. Світ на колесах

Тією ж дорогою ішов зовсім інший потяг, не схожий на попе­редній. Цей поблискував новими боками, усі його вікна світилися теплим приємним світлом. Цим поїздом їхали «найкращі представ­ники країни»: бюрократи, раціоналізатори, військові, працівники органів тощо. Вони шукали пригод, незвичайних земель, де можна побачити тигрів, полювати на них.

Один із пасажирів, професор, розповідав присутнім, хто першим в історії відкрив для країни Сибір та потяг за собою тисячі «послідов­ників», що потім своїми кістьми прокладали тут дороги.

Перших було двоє: бунтар і «зрадник», український гетьман Дем’ян Многогрішний та несамовитий протопіп Аввакум, розколь­ник. Це вони — першовідкривачі багатостраждальної землі. За ними пішли сотні й тисячі засуджених на страждання і смерть. А скіль­ки вони склали каторжанських пісень, що потім розійшлися по всій імперії і знані були всіма.

Розповідь професора справила враження на пасажирів. А ось і жива ілюстрація до неї: за вікнами вагону вздовж усієї колії про- стяглися обдерті, наче їх собаки шматували, брудні і голодні людські постаті. Це були каторжники Бамлагу.

Схвильовані мандрівники почали кидати в’язням у вікна одяг, їжу, навіть подушки і простирадла. Варта стріляла, полонені кину­лись підбирати подарунки.

Скоро картина за вікнами змінилася…

Весь вагон був схвильований останніми подіями, побаченими з вікна, пасажири гуділи й обговорювали побачене.

Біля крайнього столика сидить зовсім байдужий до загального схвилювання бравий майор, якому понад тридцять років. Він та­кий спокійний та гордовитий. їде цей майор не милуватися незви­чайною красою природи, не полювати на екзотичних звірів — він їде працювати.

Професор розповідає легенду про те, як Бог створив той край, у який вони їдуть, той безлад, у якому розберуться «хіба що турки чи запорожці», бо запорожцям завжди доводиться братися за най­складніше.

До вагону заходять двоє і заарештовують підозрілого на їхній погляд юнака. Майор цікавиться, у чому справа. Виявляється, що втік з потяга Григорій Многогрішний, небезпечний злочинець. Ма­йор наказує відпустити хлопця, бо злочинця він знає особисто.

Світ тьмариться одразу в очах молодого майора, бо Многогріш­ний — це його особистий ворог, це сам майор його колись катував, при­мушуючи хоч застогнати, це йому незламний в’язень пообіцяв, що не дасть йому спокою, що не буде тому спокійного сну і родинного щастя, бо завжди перед очима будуть ставати замучені й закатовані ним люди.

Розділ третій. Навзаводи зі смертю

Григорій Многогрішний пробирається тайгою вже не одну добу. Спочатку біг він дуже швидко, розуміючи, що все залежить тільки від нього. Тепер же сили стали покидати хлопця. Та і їсти було зовсім нічого, доводилось живитися різними корінцями. Пив тільки воду.

Відійшовши зовсім далеко, почав стишувати ходу і роззирати­ся навкруги. Куди взагалі йти? Чи у Маньчжурію, чи у Японію, на Аляску? Тільки б подалі від страшного часу! Він повернеться на свою батьківщину, але вже як месник.

Полював бурундука, та вдалося лише вигребти з його нори тро­хи горіхів — підживився.

Раптом Григорій чує десь з-за дерев постріл, а потім зойк дитя­чий чи дівочий. Він чимдуж біжить туди і бачить, як велетенський чорний ведмідь намагається схопити пащею людину. В останньому напруженні хлопець кидається і встромляє у звіра знайденого на­передодні мисливського ножа.

Перемігши звіра, втрачає свідомість, помічаючи напослідок, як над ним схиляється дівчина.

Розділ четвертий. Родина шигроловів

Григорій приходить до тями в якійсь хаті, чує українську пісню. Він опиняється у хаті тигроловів Сірків. Усі вони вихідці з Украї­ни, навіть тепер їхній район називається Київським, та й зберегли усі українські звичаї в цій дикій стороні. Живуть тут давно, діти навіть ніколи не були в Україні. Колись рід був великий, та настали страшні часи, довелося йти далі у тайгу.

Займаються тим, що ловлять живих тигрів. Полювання хоч і небезпечне — загинув того року старший син — зате вигідне. Зали­шилися двоє дітей — Грицько і Наталка. Дівчина нарівні з чолові­ками ходить на полювання, займається промислом, ловить рибу.

Родина приймає Григорія як рідного, починає його виходжува­ти і нічого не розпитує. Григорій дивується цій гостинності, відчу­ває величезну вдячність.

З часом він зовсім видужує і стає повноправним членом роди­ни, батьки приймають його за сина.

Батько привозить Григорію нову трилінійну гвинтівку.

Розділ п’ятий. П’ятнування

Разом зі старим Сірком, Грицьком та Наталкою Григорій виру­шає у ліс, щоб тренуватися стріляти — п’ятнувати. Стріляють по різних цілях, і всі показують свою майстерність.

Розділ шостий. В пралісах Сіхоте-Аліня

Сірко дав команду збиратися у дорогу. Вони їхали полювати оленів. Полювання у цей час називається тут пантуванням, бо в оленів тоді виростають молоді роги, що мають неабияку цінність.

Їх можна потім продавати дуже дорого. Пантувати протягом одного осіннього місяця дозволяється не всім, а лише найдосвідченішим.

З людьми ідуть собаки. Серед них Наталчин пес Заливай, якого вона врятувала від хвороби і смерті.

Пантували на солонцях, природних солоних землях, які тепер доводилось підсолювати самим, бо земля виснажувалась.

Дорогою зустрілися з Морозами, ще однією українською роди­ною: ті поверталися з Бамлагу, де у лікарні розродилася їхня доч­ка. Стали разом на відпочинок і ночівлю. Уночі Григорій чув роз­повіді старого Мороза про страхіття, що відбуваються у таборі, про смерті ні в чому не винних людей.

Розказував старий Мороз і про те, що на сибірських землях теж починаються утиски. Ось уже «розкуркулили» одне старовірське село, а за двома братами Кирпиченками ганялися довго тайгою, та ті з боєм перейшли у Китай. Не хотів підпорюватися сибірський народ.

Наступного дня прийшли на Голубу, де у мисливській хатині зберігалося усе необхідне. Зачиняти хату не було потреби, бо за мис­ливським законом брати чужого не можна.

Полювали оленів парами: Григорій з батьком, а Грицько з На­талкою. Перші дні нічого не виходило, а потім пощастило.

Оброблювали роги Сірковим способом у печі. Потім ловили рибу. Добре це виходило у Наталки. Тоді Григорій і почав подовгу спосте­рігати за дівчиною.

Частина друга

Григорій перебуває і далі у родині Сірків, хоча і мучається тим, що вони про нього нічого не знають, а він мимохіть накликає на цих прекрасних людей біду. Крім того, Григорій розуміє, що закохався у Наталку, і намагається боротися зі своїм почуттям.

Сірко довгими вечорами згадує ту прекрасну Україну, яка за­пам’яталася йому з давніх часів. Григорій не хоче чорнити ці спога­ди і не розказує про теперішні важкі часи на рідній землі.

Разом з Грицьком Григорій живе взимку на заїмці, насолоджу­ючись первісною красою природи, вільністю почуттів, радістю сво­боди. До Різдва повертаються додому.

Розділ дев’ятий. Зима

Різдво у старого Сірка святкують за стародавнім звичаєм, з ку­тею, сам господар співає різдвяних віршів, бо більше нікому це ро­бити у глухих лісах.

Грицькові млосно стало на серці від того, що страждає його чи­ста земля, яка так радісно і наївно може співати у свята.

Виїхавши з Грицьком на станцію, щоб здати хутро, Григорій чує на вокзалі страшні розповіді своїх земляків про те, що відбувається в Україні та тут, у Сибіру. Бачив потяги із заарештованими і відправ­леними у концтабори, довгі низки вагонів.

У товариша Сіркового, Васі Потаюка, хлопці дізнаються, що все начальство заарештоване, і тепер дозвіл на мисливську зброю треба отримувати через НКВД. Дозволу не дали, але дуже довго допиту­вали Грицька, чи не бачили вони кого чужого.

В одному з ресторанчиків побачили двох змучених і голодних дівчат. Коли хлопці замовили дівчатам, що виявились українками, їжу, одна з них почала ридати.

Хлопці повернулися додому.

Розділ одинадцятий. На кішку

Усі мисливці родини вирушили полювати тигра. Дорогою поба­чили зроблені на снігу написи «Фійона Медвину привіт передава­ла» . Усі знали, що Фійона — це дружина тунгуса Дядорова, але Гри­горія схвилювало зовсім не це. Звідки міг узятися в тайзі його слідчий Медвин? Чи це не він?

Залишили у тайзі намет і пішли полювати. Вдалося захопити живою молоду кішку, стару, на жаль, вбили. Повернувшись до на­мету, побачили, що хтось перекидав речі і ночував тут, випили весь спирт, взяли сокиру. Мисливці вирішили, що це був хтось чужий, бо свої не порушать закону. Біля шатра Григорій побачив недопалок «Золота марка». Такі палив завжди Медвин, його ворог і мучитель.

Не сказавши нікому ні слова, хлопець вирушає на пошуки. Че­рез деякий час він бачить сани і двох людей. Григорій одразу пізнав ту страшну і ненависну постать, яку ніколи не міг забути. Він вико­нав свою обіцянку — не дав Медвину спокою, приніс йому смерть. Вистрілив і в другого ката, що почав тікати. Наче одним порухом відрізав себе від нової рідної сім’ї, але інакше вчинити не міг.

Написав на снігу: «Судив і присуд виконав я — Григорій Мно­гогрішний. А за що — цей пес сам знає».

Вирішив перейти кордон.

Раптом Григорій побачив Наталку, що дивилася на нього. Він розказав дівчині все про себе і про свого ката Медвина, про їхню змучену батьківщину. Попрощався і попросив через неї вибачення у батьків.

Розділ дванадцятий. Назавжди із щастям

Але Григорій не міг піти, не побачивши батьків. Тихенько підійшов він до хатини, у якій журилася вся родина Сірків. Мати кинулась на груди своєму прийомному синові, але такому ж рідно­му, як інші діти. Наталка вже розповіла батькам усе, що почула від Григорія.

Сім’я прощалася з дитиною. Поряд з Григорієм рішуче стала На­талка. Вона подивилася йому в очі, і обоє зрозуміли, що не зможуть розлучитися. Наталка попросила батьківського благословення. Мати та батько поблагословили своїх дітей, і ті пішли разом у да­лекі світи.

Тихенько молилася мати тільки про те, щоб хоча б ще раз поба­чити їх.