ТЕМА ТРАГІЧНОЇ ДОЛІ МИТЦЯ. Поезія І. Франка «Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…» наділена чарівною притягальною силою. Вона не просто служить об’єктом читацької насолоди, а зачаровує читача, приголомшує його своєю глибиною й завершеністю. Основна тема твору — творча трагедія митця — розробляється в оригінальній художній формі.

Вірш було написано 20 листопада 1901 року, а вперше надруко­вано вже у наступному році у «Літературно-науковому віснику» у складі ліричного диптиха «Із дневника» разом із віршем «Як голова болить!..». Згодом обидві поезії увійшли до збірки «Sempertiro». Назва «Із дневника» покликана звернути увагу читача на своєрідний характер твору. Саме у щоденникових записах людина стає відвер­тою як ніколи. Тільки сторінкам щоденника поранена душа довіряє усі свої таємниці. Звісно, що ми не можемо сприймати поезію як біографічну фіксацію конкретних буденних подій. Скоріше назва покликана створити інтимно-довірливу атмосферу між ліричним ге­роєм та читачем.

Отже, поезія — це своєрідний ліричний щоденник автора, яко­му він довіряє свої найпотаємніші роздуми і почуття.

Вірш являє собою високий зразок ліричної медитації, ускладне­ної пейзажними елементами та рольовим діалогом ліричного героя і його «невроджених дітей», «невиспіваних співів»:

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.

Я змерз. І випало з холодних пальців Перо.

І мозок стомлений відмовив

Вже послуху.

В душі глибока павза.

Ні думка, ні чуття, ні біль — ніщо

В ній не ворушиться.

Завмерло все,

Немов гнилий ставок в гущавині,

Якого темну воду не ворушить

Вітровий подих…

Відразу ж впадає в око паралелізм картин природи і душевного стану ліричного героя. Зима — це пора року, коли природа відпо­чиває та засинає глибоким сном. Позаду залишилися весняний бур­хливий розквіт, літня спека, осінній смуток. Взимку також смутно, але це смуток-відпочинок. Так і в душі ліричного героя завмира­ють, засинають усі думки, почуття і навіть біль. Але душа не мер­тва, вона — наче гнилий ставок, темну воду якого не ворушить вітро­вий подих. Для того щоб примусити цей ставок душі жити, по­трібен справжній буревій вражень, бурхливих подій, пристрасті.

Текст побудовано на основі симовлічних подвійних опозицій світ­ла — темряви, тепла — холоду, верху — низу, життя — смерті, бут­тя — небуття. Ці символічні опозиції, пов’язані між собою змістовно (світло, тепло, верх як символи життя й щастя протиставляються темряві, холоду, абсолютному низові — атрибутам недолі і смерті), кристалізуються в системі ключових слів-образів, які несуть на собі головне смислове навантаження. Образи, що мають позитивне емо­ційне та смислове навантаження: серце, світло, сонце, весна, тепло та ін. Образи, що мають негативне емоційне та смислове навантаження: біль, павза, лихая доля, втопленики, багнюка, гнилий ставок, болот­не дно, темна яма, сумна хатина, мороз тощо. Саме останні образи створюють трагічно-песимістичне звучання поезії в цілому. Вони характеризують дійсність митця, в той час як позитивно наснажені слова-образи виражають бажаний, належний, омріяний, однак, на жаль, недосяжний статус творчої свободи митця:

Не вийдете на світло, небожата!

Не вивести вже вас мені до сонця!

Я сам оце лежу у темній ямі,

Я сам гнию тут, до землі прибитий,

А з диким реготом по моїй груді

Тупоче, б’є моя лихая доля!

Для творця сумні співи його душі — це небожата, яких усупе­реч усім життєвим обставинам треба вивести до сонця, дати їм життя й надію. Ми знаємо, що останні роки життя поета були дуже тяжкими. З одного боку, його пригнічувала невиліковна хвороба і її загострення. З іншого боку, важкими для митця виявилися украй несприятливі умови для творчості — переслідування будь-яких ви­явів українського національного життя. Звідти, мабуть, у поезії з’яв­ляється цей образ темної ями, вибратися з якої немає сили. Що для поета стає смертю — смерть духовна, неможливість висловлю­вати свої думки, почуття у пісні. Фізично поет ще не помер, проте духовна смерть породжує пригнічення всіх функцій організму: «Я сам гнию тут, до землі прибитий…». Доля посміхається та зну­щається — вона з диким реготом тупоче й б’є по грудях, у яких ще залишається живим серце.

Важливу роль у підвищенні емоційності поетичного тексту відігра­ють різноманітні повтори: «там весело — нехай ми тут не чахнем! Там гарно так — хай тут не гниєм!»; «Не вийдете на світло, небожата! Не вивести вже вас мені до сонця! Я сам оце лежу у темній ямі, я сам гнию тут, до землі прибитий…». Поет нагромаджує обставини й оз­начення, синонімічні іменники («І голос чути, зойк, ридання, стогін… тінь голосу, зітхання »). Причому окремі слова вживаються не стільки в прямому, буквальному значенні, скільки несуть символічне наван­таження:

Де ж я тепла візьму вам, небожата?

Уста мої заціпило морозом,

А серце в мене вижерла гадюка…

Отже, мороз, що заціпив уста, — це не просто відсутність творчо­го натхнення, викликаного перенасиченістю та задоволенням. Образ гадюки, що вижерла серце, — це символічне втілення всіх бурхли­вих подій реальної дійсності, які виснажили ліричного героя. Як бачимо, у поезії перед читачем відкривається велика таємниця твор­чої трагедії митця. Але, на мою думку, ліричний герой, митець, вже надто захоплюється своєю драмою. Митець, навіть у найтрагічніші моменти свого перебування у матеріальному світі, не перестає бути митцем. Так само, як вчора кохання викликало в нього чарівні пісні, так сьогодні духовна втома викликає до життя ці мінорні звуки пісні – сповіді. Загальне емоційне враження від музики Франкового вірша гнітюче, страшне, зневолююче. Втім, воно повністю гармоніює зі змістом та пафосом поезії.