Тема кохання  в романі В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» одна з головних тем роману . Це твір романтичного характеру, а значить, суттю взаємин між героями є любов або ненависть.

Любов — це найвищий прояв почуттів людини до світу в усіх його проявахи Тому вона вимагає від людини напруження найпотаємніших сил, що дрімають у ній. Часом людина й сама не може розібратися, яке почуття притягує її до іншої. От Гудула, що плекає ненависть до «циганки» Есмеральди, бо її дитину колись украли цигани. Але виявляється, ідо Есмеральда — то і є її дочка, і то любов притягувала бідну жінку до цієї дівчини. Клод Фролло вважає, що саме кохання до Есмеральди не дає йому жити, виконувати свої обов’язки, думати про Бога. Та чи справді кохання відчував священик? Воно руйнувало його душу, пробуджувало найгірші думки, розпалювало пристрасть. Він жалівся: «О! Яке зречення усіх чеснот! Яке безнадійне зневаження себе! Учений — я сміюся з наукиї дворянин — я вкриваю ганьбою своє ім’я; священнослужитель — я перетворюю требник на подушку для похітливих мрій; я плюю в обличчя своєму Богові!» Його думки — не думки людини егоїстичної, не здатної справді кохати. Бо кохати — означає бути готовим зректися й свого щастя заради коханого. Кохань ня звищує душу, спонукає до високих, навіть героїчних учинків, як це сталося з Квазімодо. Рабом кохання стає лише людина з рабською психологією, не здатна на високі вчинки й на самозречення заради іншого. Клод Фролло насправь ді не любить, а ненавидить Есмеральду за все те, що лишилося нездійсненним для нього, за те, що він обрав шлях зречення земних благ, не будучи готовим до цього морально. Кохання висвітлює в людині найголовніші якості — добрі чи злі. У Клода Фролло кохання покликало все найгірше й показало страшну істинну: він мав служити добру і любові, але не здатен любити. Його кохання — то химера, страшніша за ті, що зображені на соборі, в якому він служить. А зовнї химерний негарний Квазімодо виявляється здатним на кохання саме тому, що воно пробудило в ньому найкраші думи, сповнило душу теплом і бажанням робити добро. Він ладен зробити для Есмеральди все, аби тільки вона почувалася щасливою. Хай і не з ним. але нехай їй буде добре. Оце і є справжнє кохання, яке йде з глибини душі. Воно не зрадить, бо воно — органічна частина самого єства Квазімодо, який знав у житті так мало радості. Ось чому його кохання так зворушує читача. Ось чому воно пробуджує найкращі наші почуття.