1848року Т. Г. Шевченко закінчив Академію мистецтв і повернувся на Україну для постійної роботи.

Поет оселився в Києві, але жив тут мало. Він став працювати як художник у Київській тимчасовій комісії для розгляду стародавніх актів і за дорученням цієї комісії їздив по Україні, замальовував пам’ятки старовини, що збереглися в містах і селах. Побував Шевченко на Київщині, Чернігівщині, Волині, Поділлі. Це допомогло йому вивчити край і народне життя. Багато часу він проводив серед кріпаків і міської бідноти, розмовляючи з ними про їх життя, про сваволю поміщиків, про силу і міць народу, читаючи свої революційні твори «Холодний яр», «І мертвим, і живим…», «Три літа», «Кавказ» та інші.

Тарас Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство. У Києві було засноване Кирило-Мефодіївське братство. 1846 року, перебуваючи в Києві, Шевченко зблизився з членами цього таємного товариства і вступив до нього.

Кирило-мефодіївці висували вимоги: скасувати кріпосне право, знищити поділ суспільства на стани, звільнити всі слов’янські народи від гніту самодержавства і об’єднати їх в одну спільну федеративну республіку.

Погляди членів товариства не були цілком одностайні. Частина з них на чолі з Костомаровим дотримувалися поміркованих поглядів і вважала, що вимоги цієї організації можна здійснити мирними шляхами — поширюванням освіти, проведенням реформ, пропагандою своїх ідей.

Ця ліберально настроєна група Кирило-Мефодіївського братства, зокрема сподівалася схилити лібералів-поміщиків до звільнення селян від кріпацтва. Шевченко ж був представником тієї групи товариства, яка ставила своїм завданням революційне знищення царської і поміщицької влади. Т. Г. Шевченко, як революціонер,

и свого боку шукав практичних можливостей для політичної боротьби. Серед братчиків він говорив про потребу активної боротьби проти царизму. Ліберальні братчики з ним не погоджувались. Отже, між кирило-мефодіївцями відбувались гострі суперечки.

«Коли я повідомив Шевченка про існування товариства, — розповідав Костомаров, — він одразу ж виявив готовність приєднатися до нього, але поставився до його ідей з великими запалом і крайньою нетерпимістю, що стало вже тоді приводом до багатьох суперечок між мною і Шевченком».

Під час перебування Шевченка на Чернігівщині розпочався розгром Кирило-Мефодіївського братства. У Києві було заарештовано М. Костомарова, Марковича, Андрузького, Тулуба, у Полтаві — Бі-лозерського і Навроцького, — у Варшаві — Куліша. Шевченка було виведено з числа співробітників Археографічної комісії (звільнено з 1 березня, тобто попереднім числом). Цього Шевченко не знав.

4 квітня 1847 року поет, залишивши гостинний Седнів, прибув до Чернігова, а звідти виїхав до Києва.

Він мав надію посісти посаду викладача малювання в Київському університеті, видати другого «Кобзаря», поїхати до мальовничої Італії.

Цьому не судилося збутися: 5 квітня 1847 року на правому березі Дніпра поблизу Києва Шевченка було заарештовано.

На допиті в III відділі Андрузький свідчив, що Шевченко спонукав братчиків до діяльності і називав «подлецами всех монархистов».

У справі Кирило-Мефодіївського братства поет обвинувачувався і був засуджений незалежно від братчиків за свої революційні твори, виявлені в нього під час обшуку (особливо дошкульним для царського уряду був «Сон»). Донощик Петров так писав про поему «Сон»: «Шевченко представляет себя заснувшим и во сне сова пе-реносит его в Сибирь, где он встречается с Рьілеевьім и другими заговорщиками 1825 года и рассказьівает им о состоянии России, а потом сам слушает их жалобьі на совершаемьіе с ними мучения; далее сова переносит его в Петербург и оставляет во дворце государя императора, где он в самьіх резких словах изливает свою ненависть на царскую фамилию».

У своєму вироку (на доповідь шефа жандармів Орлова) III відділ констатував, що Шевченко не належав до Кирило-Мефодіївського братства, але «сочинял стихи, на малороссийском язьіке, самого возмутительного содержания».

Звідси випливає і особлива жорстокість покарання для Шевченка: його віддали у солдати із забороною писати й малювати.

Під час допиту в III відділі проявилося огидне, зрадницьке ставлення лібералів-братчиків до Шевченка, особу і творчість якого вони ніби поважали і навіть підносили як до арешту, так і після нього. Наприклад, у своїх відповідях III відділові Андрузький назвав революційно-сатиричні твори Шевченка («Сон», «Кавказ», послання

«І мертвим, і живим»…) «пасквілями»; Костомаров на першому допиті сказав, що «молва назьівает его (Шевченка) составителем бродячих стихов очень гадкого содержания», а на другому допиті додав: «Сочинения зти я держал более для язика, но разделять гнуеньїх мислей, в них изложенннх, я не мог никогда». У такому ж дусі висловилися про Шевченка Білозерський, Маркович та інші.

Відповіді ж поета свідчили про його непохитність як революціонера. На запитання про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства і окремих його членів відповів: «Мне совершенно неиз-вестно».

Вирок був проголошений надзвичайно швидко. Поета відправили на заслання до Оренбурга.

Так розправився царизм з народним поетом, що підніс своє революційне слово на захист кріпаків проти поміщиків і самодержавного ладу.