ТАРАС БУЛЬБА 

“А повернися-но, сину! Ото кумедний ти який! Що це на вас за попівські підрясники? І отак усі ходять в академії?” Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі і приїхали додому до батька.

Сини його тільки що злізли з коней. Це були два дужі мо­лодці, що дивилися ще спідлоба, як недавно випущені семіна­ристи. Міцні, здорові обличчя їх були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалась бритва. Вони були дуже збен­тежені таким вітанням батька й стояли нерухомо, втупивши очі в землю.

“Стійте, стійте! Дайте мені роздивитися вас гарненько”, казав далі він, повертаючи їх: “які ж довгі на вас свитки! Оце свитки! Таких свиток ще й на світі не було. А побіжи котрий- небудь з вас! я подивлюся, чи не гупнеться він на землю, заплутавшись у полах”.

“Не смійся, не смійся, батьку!” сказав нарешті старший із них.

“Дивись ти, який пишний! А чого ж би й не сміятися?”

“Та так, хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то, їй- богу, одлупцюю”.

“Ах ти, сякий-такий сину! Як, батька?..” сказав Тарас Буль­ба, відступивши з дива кілька кроків назад.

“Та хоч і батька. За кривду не подивлюся й не поступлюся ні перед ким”.

“Як же ти хочеш зо мною битися? хіба навкулачки?”

“Та вже як доведеться”.

“Ну, давай’навкулачки!” казав Бульба, засукавши рукав: “по­дивлюся я, що за людина ти в кулаці!”

1 батько з сином, замість привітання після давньої розлуки, почали садити один одному стусани і в боки, і в поперек, і в груди, то відступаючи і оглядаючись, то знов наступаючи.

“Дивіться, добрі люди: здурів старий! зовсім з’їхав з глузду!” казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло поро­га і не встигла ще обняти ненаглядних дітей своїх. “Діти при­їхали додому, більше року їх не бачили, а він задумав не знати що: навкулачки битися!”

“Та він славно б’ється!” казав Бульба, спинившись. “їй- богу, добре!” говорив він далі, трохи оправляючись: “так, що хоч би й не пробувати. Добрий буде козак! Ну, здоров, синку! почоломкаємось!” І батько з сином стали цілуватися. “Добре, синку! Ось так лупцюй кожного, як мене стусав. Нікому не спускай! А все-таки на тобі кумедне вбрання, що це за мотуз­ка висить? А ти, бельбасе, чого стоїш і руки опустив?” казав він, звертаючись до молодшого: “Чого ж ти, собачий сину, не відлупцюєш мене?”

“Ото ще вигадав що!” казала мати, обіймаючи тимчасом молодшого. “І спаде ж на думку отаке, щоб дитина рідна била батька. Та чи й до того тепер: дитя молоде, проїхало таку путь, стомилося… (це дитя мало двадцять з чимось років і рівно сажень зросту), йому б тепер треба відпочити та попої­сти чого-небудь, а він примушує його битися!”

“Е, та ти мазунчик, як я бачу!” казав Бульба. “Не слухай, синку, матері: вона баба. Вона нічого не знає. Які вам пес­тощі? Ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь; ось ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? ось ваша мати! То все дур­ниці, чим набивають голови ваші: і академія, і всі ті книжки, букварі та філософія, все це казна-що — я плював на все це!..” Тут Бульба додав таке слово, яке навіть не вживається в друку. “А от, краще, я вас на тому ж таки тижні виряджу на Запо­рожжя. От де наука, то наука! Там вам школа; там тільки наберетесь розуму”.

Бульба з нагоди приїзду синів звелів скликати всіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці; і коли при­йшли двоє з них та осавул Дмитро Товкач, старий його това­риш, він їм зразу ж показав синів, кажучи: “Ось дивіться, які молодці! На Січ їх незабаром пошлю”. Гості привітали й Бу­льбу і обох юнаків і сказали їм, що добре діло роблять і що нема кращої науки для юнака, як Запорозька Січ.

“Ну ж, пани-браття, сідай усяк, де кому краще, до столу. Ну, синки! насамперед вип’ємо горілки!” так говорив Бульба: “Боже благослови! Будьте здорові, синки: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, боже, щоб вам на війні завжди щастило! Щоб бусурменів били, і турків би били, і татарву били б; коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів би били. Ну, підставляй свою чарку; що, добра горілка? А як по- латинському горілка? Тож-то, синку, дурні були латинці: вони й не знали, чи є на світі горілка. Як, пак, того звали, що латинські вірші писав? Я грамоти тямлю не дуже, а тому й не знаю! Горацій, чи що?”

“Ач, який батько!” подумав про себе старший син, Остап: “усе, старий собака, знає, а ще й прикидається”.

“Я гадаю, архімандрит не давав вам і понюхати горілки”, провадив далі Тарас. “А признайтеся, синки, дуже шмагали вас березиною та свіжим вишником по спині і по всьому, що є в козака? А може, як ви поробилися вже занадто розумні, то, може, і канчуками парили? Мабуть, не тільки по суботах, а діставалось і в середу, і в четверги?”

“Нема чого, батьку, згадувати, що було”, відповів спокійно Остап: “що було, те загуло!”

“Нехай тепер спробує!” сказав Андрій: “нехай тепер хто- небудь тільки зачепить. Ось нехай тільки навернеться тепер яка-небудь татарва, знатиме вона, що то за штука козацька шабля!”

“Добре, синку! їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то й я з вами їду! їй-богу, їду! Якого дідька мені тут ждати? Щоб я став гречкосієм, домоводом, доглядати овець та свиней, та баби­тися з жінкою? Та хай пропаде вона: я козак, не хочу! То що з того, що нема війни? Я так поїду з вами на Запорожжя, погу­ляти. їй-богу, їду!” 1 старий Бульба помалу гарячився, гаря- чився, нарешті, розсердився зовсім, устав з-за стола і, споваж­нівши, тупнув ногою. “Завтра ж їдемо! Навіщо відкладати? Якого дідька ми можемо тут висидіти? Нащо нам ця хата? До чого нам усе це? Нащо ці горшки?” Сказавши це, він почав бити й жбурляти горшки та пляшки. Бідна старенька, звикнув­ши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, си­дячи на лаві. Вона не сміла нічого сказати; але, почувши про таке страшне для неї вирі­шення, вона не могла вдер­жатись від сліз; глянула на дітей своїх, з якими загро­жувала їй така скора роз­лука,— і ніхто б не міг опи­сати всієї безмовної сили горя, що, здавалося, трем­тіло в очах її та в судорож­но стиснутих губах…

“Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напійте коней. А де  стара?” (так він звичайно називав жінку свою). “Швидше, ста­ра, готуй нам їсти: путь стелеться велика!”Місяць з високості неба давно вже осявав весь двір, повний поснулих, густу ку­пу верб і високий бур’ян, в якому потонув частокіл, що оточував двір. Вона все сиділа в головах любих си­нів своїх, ні на хвилину не зводила з них очей своїх і не думала про сон. Уже коні, чуючи світанок, всі полягали на траву й перестали їсти; верхнє листя верб почало шелестіти, і помалу лепетливий стру­мок спустився по ньому до самого низу. Вона просиділа до самого світанку, зовсім не була втомлена і в душі бажала, щоб ніч протяглась якомога довше. З степу донеслося дзвінке іржан­ня лошати; червоні смуги ясно блиснули на небі. Бульба рап­том прокинувся й схопився. Він дуже добре пам’ятав усе, що наказував учора.

Бідна старенька, позбавлена останньої надії, сумно подиба­ла в хату. Тимчасом, як вона з слізьми готувала все, що треба, до сніданку, Бульба роздавав свої накази, порався в стайні і сам вибирав для дітей своїх найкраще вбрання. Бурсаки враз змінилися: на них з’явились замість старих забруднених чобіт сап’янові червоні, з срібними підковами; шаровари, завширш­ки як Чорне море, з тисячею складок та з зборами, перетягли­ся золотим очкуром; до очкура причеплені були довгі ремінці, з китицями та іншими брязкотельцями для люльки. Жупан червоного кольору, сукна яскравого, як огонь, підперезався узорчатим поясом; карбовані турецькі пістолі були засунуті за пояс; шабля брязкала по їх ногах, їх обличчя, ще мало заго­рілі, здавалося, покращали й побілішали; молоді чорні вуса тепер якось яскравіше відтіняли білість їх і здоровий могутній цвіт молодості; вони були гарні під чорними смушевими шап­ками з золотим верхом. Бідна мати! Вона, як побачила їх, і слова не могла промовити, і сльози спинилися в очах її.

“Ну, сини, все готове! нема чого баритися!” промовив на­решті Бульба. “Тепер, за звичаєм християнським, треба перед дорогою всім сісти”.

Всі посідали, навіть і хлопці, що стояли шанобливо коло дверей.

“Тепер благослови, мати, дітей своїх!” сказав Бульба: “моли бога, щоб вони воювали хоробро, боронили б завжди честь ри­царську, щоб стояли завжди за віру Христову, а як ні — нехай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі. Підійдіть, діти, до матері: молитва материна і на воді і на землі рятує”.

Мати, слабка як мати, обняла їх, вийняла два невеличкі образки, наділа їм, ридаючи, на шию. “Нехай боронить вас… божа мати… Не забувайте, синки, матір вашу… пришліть хоч вісточку про себе…” Далі вона не могла говорити.

“Ну, ходімо, діти!” сказав Бульба. Біля ґанку стояли осід­лані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонув­ся, почувши на собі двадцятипудовий тягар, бо Тарас був надзвичайно важкий і товстий. Коли побачила мати, що вже й сини її посідали на коней, вона кинулася до меншого, в рисах обличчя якого виявлялося більше якоїсь ніжності; вона схопила його за стремено, вона припала до сідла і, з розпачем в усіх рисах, не випускала його з рук своїх. Два дужих козаки взяли її обережно й занесли в хату. Та коли виїхали вони за ворота, з усією легкістю дикої кози, невідповідною до її літ, вибігла вона за ворота, з незбагненною силою спинила коня й обняла одного з них з якоюсь несамовитою, безтямною палкістю; її знов одвели. Молоді козаки їхали смутно й стримували сльози, боя­чись батька свого, що й сам був теж трохи збентежений, хоч намагався того не виявляти. День був сірий; зелень виблиску­вала яскраво; птахи щебетали якось безладно. Вони, проїхав­ши, оглянулись назад: хутір їх начебто пішов у землю, тільки видно було над землею два димарі скромного їх будиночка та верхи дерев, по сучках яких вони лазили, як білки; один тіль­ки далекий луг ще стелився перед ними,— той луг, що по ньому вони могли пригадати всю історію життя, від літ, коли качалися по росяній траві його, до літ, коли ждали в ньому чорнобриву козачку, яка боязко летіла через нього своїми сві­жими, бистрими ніжками. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив’язаним угорі колесом з воза самотньо стирчить у небі; уже рівнина, що вони проїхали, здається здаля горою і все собою закрила,— Прощайте і дитинство, і ігри, і все, і все!

II

Всі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, його минулі літа, по яких завжди плаче козак, який хотів би, щоб усе життя його було молодістю. Він думав про те, кого він зустріне на Січі з своїх колишніх товаришів. Він лічив, хто вже помер, хто живий ще. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і посивіла голова його сумно похнюпилась.

Сини його поринули в інші думки. Але треба сказати біль­ше про синів його. їх віддали на дванадцятім році до київ­ської академії, бо вся поважна старшина того часу вважала за необхідне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це для того, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і там уже вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спіль­ного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Ос­тап, почав з того свій шлях, що першого ще року втік. Його завернули, відшмагали тяжко й посадили за книжку. Чоти­ри рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, вибивши його немилосердно, купували йому нового. Та, без­перечно, він би зробив те саме і вп’яте, якби батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках цілих двадцять років і не заприсягнувся наперед, що він не побачить Запорожжя повік, якщо не вивчиться в академії всіх наук. Цікаво, що це говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю вченість і радив, як ми вже бачили, дітям зовсім не цікавитися нею. З того часу Остап почав з надзвичайною старанністю сидіти за нудною книжкою й незабаром став поряд з кращими. Тодішній спосіб навчання страшенно розбігався з життям: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі зовсім не торкалися часу, ні­коли не застосовувалися й не повторювалися в житті. Ні до чого не могли застосувати вони свого знання, хоч би навіть і менш схоластичного. Самі тодішні вчені більше ніж хто були неуки, бо зовсім були далекі від досвіду. А до того цей респуб­ліканський лад бурси, ця сила-силенна молодих, дужих, здо­рових людей,— все це повинно було спонукати їх до діяль­ності зовсім поза їхньою шкільною наукою. Іноді погане хар­чування, іноді часті покарання голодом, іноді численні по­треби, що виникали в свіжому, здоровому, міцному юнакові, все це, з’єднавшись, породжувало в них ту заповзятливість, яка потім розвивалася на Запорожжі. Голодна бурса гасала вулицями Києва й примушувала всіх бути обачними. Перекуп­ки, сидячи на базарі, завжди затуляли руками своїми пиро­ги, бублики, насіння гарбузове, як орлиці дітей своїх, коли тільки помічали де прохожого бурсака. Консул, що повинен був з обов’язку свого наглядати за підлеглими йому товари­шами, мав такі страшні кишені в своїх шароварах, що міг умістити туди всю крамницю перекупки, яка б загавилась. Ця бурса становила зовсім окремий світ: до кола вищого, яке складалося з польських та руських дворян, їх не допускали. Сам воєвода, Адам Кисіль, незважаючи на те, що він покро- вительствував академії, не вводив їх до вищого товариства і наказував тримати їх суворіше. А втім, настанова ця була зов­сім зайва, бо ректор і професори-ченці не жаліли лози й канчуків, і часто ліктори з їх наказу “шмагали своїх консулів так немилосердно, що ті кілька тижнів чухали свої ша­ровари. Багатьом з них це було зовсім нічого і здавалося мало чим міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим, нарешті, дуже набридали такі безнастанні припарки, і вони тікали на Запорожжя, коли вміли знайти шлях та коли їх не перехоплювали на дорозі. Остап Бульба, хоч почав дуже ста­ранно вчитися логіки і навіть богослов’я1, ніяк не уникав невблаганних різок. Природна річ, що все це мусило якось вплинути на характер і надати йому твердості, якою завжди відзначались козаки. Остапа вважали завжди одним з най­кращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках — обнести чужий садок чи город, та зате він був завжди одним з перших, що підходили під прапор заповзятли­вого бурсака, і ніколи, ні в якому разі, не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки й різки не могли примусити його це зробити. Був він суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні; принаймні ніколи майже про інше не думав.

Він був прямодушний з рівними. Він був добрий у такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею і в тоді­шній час. Його щиро зворушили сльози бідної матері, і тіль­ки це його бентежило й примушувало задумливо схилити голову.

Менший брат його, Андрій, мав почуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охочіше і без напруження, з яким звичайно береться до науки важка й сильна вдача. Він був винахідливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом, з допомогою винахід­ливого розуму свого, вмів викручуватися від кари, тоді, як брат його, Остап, облишивши всяке старання, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи про те, щоб просити помилування. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з тим душа його була приступна й для інших почуттів. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за вісім­надцять років. Жінка частіше почала уявлятися в гарячих мріях його; він, слухаючи філософські диспути, бачив її кожну мить, свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним без упину мелькали її сліпу­чо-білі пругкі перса, ніжна, прекрасна, вся оголена рука; саме вбрання, що облипало її дівочі і разом могутні члени, дихало в мріях його якимсь несказанним любострастям. Він старанно приховував від своїх товаришів ці пориви пристрасної юнаць­кої душі, бо в тодішній вік соромно і безчесно було думати козакові про жінку й кохання, не скуштувавши битви. Взагалі за останні роки він рідше бував верховодою якої-небудь вата­ги, але частіше блукав один де-небудь у самотньому закутку Києва, затопленому у вишневих садах, серед низеньких доми- ків, що принадно визирали на вулицю. Інколи він забирався й на вулицю аристократів у теперішньому старому Києві, де жили малоросійські й польські дворяни, і де доми були побудовані з деякою вигадливістю. Одного разу, коли він загавився, майже наїхав на нього ридван якогось польського пана, і візник з престрашними вусами, що сидів на козлах, оперезав його до­сить старанно бичем. Молодий бурсак скипів: з шаленою смі­ливістю ухопився він могутньою рукою своєю за заднє колесо й спинив ридван. Та кучер, побоюючись прочухана, стьобнув по конях, вони рвонули — і Андрій, на щастя, встигши од- смикнути руку, гупнувся на землю просто обличчям у болото. Надзвичайно дзвінкий і гармонійний сміх розлягся над ним. Він підвів очі й побачив коло вікна красуню, якої ще не бачив зроду: чорнооку й білу, як сніг, осяяний вранішнім рум’янцем сонця. Вона сміялася від усієї душі, і сміх надавав блискучої сили її сліпучій красі. Він оторопів. Він дивився на неї зовсім розгубившись, неуважно обтираючи з обличчя свого болото і ще більше замазуючись. Хто б вона була, ця красуня? Він хо­тів був дізнатися від двірні, що купою, в багатих убраннях, стояла за ворітьми, оточивши молодого бандуриста, який грав. Та двірня зняла сміх, побачивши його замазану пику, і не удостоїла його відповіддю. Нарешті, він дізнався, що це була дочка ковенського воєводи1, що прибув на якийсь час до Киє­ва. Наступної ж ночі, з властивою самим бурсакам зухвалістю, він проліз через частокіл до саду, виліз на дерево., яке розляглося гіллям аж на дах дому; з дерева переліз він на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка в той час сиділа перед свічкою й виймала з вух свої дорогі сере­жки. Прекрасна полячка так злякалася, побачивши раптом перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; та коли помітила, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від ніяковості й ворухнути рукою, коли впізнала в ньо­му того самого, що гупнувся перед її очима на вулиці, сміх знову опанував її. До того ж в рисах Андрійових нічого не було страшного: він був дуже гарний із себе. Вона від душі сміялась і довго потішалася з нього… Стукіт, що почувся в цей час коло дверей, злякав її.

Вона звеліла йому сховатися під ліжко і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, полонену татарку, і наказала їй обережно вивести його в сад і звідти вирядити через огоро­жу. Та цим разом бурсак наш не так щасливо перебрався через огорожу: сторож, прокинувшись, добре-таки вдарив його по ногах, а двірня, збігшись, довго лупцювала його вже на ву­лиці, поки бистрі ноги не врятували його. Після цього прохо­дити повз дім було дуже небезпечно, бо двірня у воєводи була дуже численна. Він зустрів її ще раз у костьолі: вона помітила його й дуже мило усміхнулась, як давньому знайомому. Він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода ковенсь- кий незабаром виїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядало з вікон якесь товсте обличчя. Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі в гриву коня свого.

А тимчасом степ давно вже взяв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки самі козачі чорні шапки мелькали між її колоссям.

“Е, е, е! Що ж це ви, хлопці, так притихли?” сказав на­решті Бульба, вийшовши із своєї задуми: “Начебто які-небудь ченці! Ну, разом, разом! Всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки та закуримо, та пришпоримо коней, та помчимо так, щоб і птах не догнав нас!”

І козаки, понагинавшись до коней, зникли в траві. Вже й чорних шапок стало не видно; самий тільки струмок полеглої трави показував слід їх бистрого гону.

Сонце виглянуло давно на розчищеному небі і живущим тегілодайнш світлом своїм облило степ. Все, що смугного й сонного було на душі в козаків, вмить злетіло; серця їх стрепе­нулись, як птахи.

Степ щодалі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію, до са­мого Чорного моря, був зеленою, незайманою пустинею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тіль­ки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних кві­тів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирати голубі, сині й лілові волошки; жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідаль­ною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куропатки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисяччю всяких пташиних свис­тів. В небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка й розкішно купала­ся в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у високості і тільки миготить одною чорною цяткою. Он вона перевернулася криль­ми і блиснула проти сонця. Дідько б вас забрав, степи, які ви хороші! Наші подорожні на кілька хвилин тільки зупинялись на обід, причому загін з десяти козаків, шо їхав з ними, злазив з коней, одв’язував дерев’яні баклажки з горілкою та тикви, вжи­вані замість посуду, їли тільки хліб з салом чи коржі, пили тіль­ки по одній чарці, єдино щоб підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і продовжували далі путь до вечора. Увечері весь степ зовсім змінявся. Весь барвис­тий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігала по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися гус­тіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ сповнювався пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмар­ки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трави і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихала й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом від­гукувався в повітрі. Подорожні, спинившись серед полів, ви­бирали ночівлю, розкладали багаття й ставили на нього казан, в якому варили собі куліш; пара здіймалась і скісно диміла на повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши по траві спутаних коней своїх. Вони розкидалися на свитках. На них просто дивилися нічні зорі. Вони чули своїм вухом весь нез­численний світ комах, яких повно було в траві, весь їх тріск, свист, стрекотіння, все це звучно лунало серед ночі, очищало­ся в свіжому нічному повітрі і доходило до слуху гармонійним. А коли ж хто з них підводився і вставав на часинку, то йому здавався степ засіяним блискучими іскрами світляної черви. Іноді нічне небо в різних місцях освітлювалось далекою загра­вою від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і тем­ний ключ лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювався срібнорожевим світлом, і тоді здавалося, що червоні хустки летіли по темному небу.

Подорожні їхали без будь-яких пригод. Ніде не траплялося їм дерев; все той самий безмежний, вільний, прекрасний степ. Часом тільки збоку синіли верхівки далекого лісу, що тягся по берегах Дніпра. Один тільки раз Тарас показав синам на ма­леньку цятку, що чорніла в далекій траві, сказавши: “Дивіть­ся, діти, он мчить татарин!” Маленька голівка з вусами вту­пила здаля просто в них вузенькі очі свої, понюхала повітря, як гончий собака, і, як сарна, зникла, побачивши, що козаків було тринадцять чоловік. “Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина!., і не пробуйте — довіку не спіймаєте: в нього кінь прудкіший за мого Чорта”. Одначе ж Бульба вжив застереж­них заходів, побоюючись схованої де-небудь засідки. Вони при­мчали до невеличкої річки, званої Татаркою, що вливається в Дніпро, кинулись у воду з кіньми своїми і довго пливли нею, щоб приховати свій слід, і тоді вже, вибравшись на берег, вони їхали далі. Через три дні після цього вони були вже не­далеко від місця, що було предметом їхньої подорожі. В по­вітрі раптом захолодало; вони відчули близькість Дніпра. Он він виблискує вдалині й темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями й стелився ближче, ближче й нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те міс­це Дніпра, де він, доти запертий порогами, брав-таки своє й шумів, як море, розлившись на волі; де кинуті в середину його острови витісняли його ще далі з берегів, і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на гори. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ, що так часто міняла своє житло. Купа людей сварилась на березі з перевізниками. Козаки підпопружили коней. Тарас спо­важнів, затягнув на собі міцніше пояс і гордо провів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимсь страхом і невиразним задоволенням, і всі разом в’їхали в передмістя, що було за півверсти від Січі. При в’їзді їх оглушили п’ятдесят ковальських молотів, які били в двадцяти п’яти куз­нях, укритих дерном і викопаних у землі. Могутні кожум’яки сиділи під дашками ганків на вулиці й м’яли своїми дужими руками волячі шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кре­менів, кресалами й порохом. Вірменин порозвішував дорогі хус­тки. Татарин повертав на рожнах баранячі котки з тістом. Жид, виставивши вперед свою голову, цідив з бочки горілку. Та пер­ший, хто трапився їм назустріч, це був запорожець, що спав на самій середині дороги, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не спинитися й не помилуватися з нього.

“Ех, як важно вивернувся! Ху ти, яка пишна фігура!” казав він, спинивши коня. Справді, це була картина досить смілива: запорожець, як лев, простягся на дорозі. Закинутий гордо чуб його захоплював на піваршина землі. Шаровари з червоного дорогого сукна були замазані дьогтем, щоб показати повну до них зневагу. Помилувавшись, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстровими, які тут-таки справ­ляли ремесло своє, та людьми всіх націй, що наповнювали це передмістя Січі, яке було схоже на ярмарок і одягало й году­вало Січ, що вміла тільки гуляти та палити з рушниць.

Нарешті, вони минули передмістя й побачили кілька розки­даних куренів, укритих дерном, або, по-татарському, повстю. Біля деяких були гармати. Ніде не видно було огорожі, або тих низеньких будиночків з піддашшями на низеньких дерев’яних стовпчиках, що були в передмісті. Невеликий вал та засіка, що їх зовсім ніхто не охороняв, свідчили про страшенну безтурбот­ність. Кілька дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них досить байдуже і не рушили з місця. Тарас обережно проїхав з синами поміж них, сказавши: “Здорові були, панове!”— “Здорові були й ви!” відповідали за­порожці. Скрізь по всьому полю мальовничими купами рябіли люди. З смаглявих облич видно було, що всі вони були загарто­вані в битвах, зазнали всяких знегод. Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!..

III

Вже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі. Остап та Андрій мало цікавились військовою школою. Січ не любила завантажувати себе військовими вправами й гаяти час; юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, в са­мому розпаді битв, які через те майже не припинялися. А в пе­рервах козакам нудно було братися за вивчення якої-небудь дисципліни, крім хіба стрільби в ціль, та зрідка кінських пере­гонів і гонитви за звіром по степах і лугах; весь інший час ішов на гульбу — ознака широкого розмаху душевної волі. Вся Січ становила собою незвичайне явище. Це було якесь безперервне бенкетування, бал, що почався галасливо і згубив кінець свій…

Остап і Андрій кинулися з усією палкістю юнаків у це роз­гульне море й забули вмить і батьківську хату, і бурсу, і все, що хвилювало перше душу, і захопилися новим життям. Все цікавило їх: розгульні звичаї Січі й нескладна управа та зако­ни, що здавалися їм іноді навіть занадто суворими в такій свавільній республіці. Коли козак прокрався, потяг яку-не- будь дрібничку, це вважалося вже ганьбою для всього коза­цтва: його, як безчесного, прив’язували до ганебного стовпа і клали коло нього кия, яким кожен, хто проходив, мусив уда­рити його, аж поки таким способом не забивали його на смерть. Боржника, що не сплачував, приковували ланцюгом до гарма­ти, де й повинен був він сидіти доти, доки хто-небудь із това­ришів вирішить викупити його, заплативши за нього борг. Але найбільше справила враження на Андрія страшна кара, визна­чена за смертовбивство. Тут-таки, при ньому, викопали яму, спустили туди живого убивця й на нього поставили труну з тілом ним убитого, а потім обох засипали землею. Довго потім ввижався йому страшний обряд кари, і все уявлявся цей жив­цем засипаний чоловік разом з жахливою труною.

Скоро обидва молоді козаки здобули собі добре ім’я серед козаків. Часто разом з іншими товаришами куреня, а інколи і з усім куренем та з сусідніми куренями виступати вони в степи полювати на незліченну силу всіх різноманітних степових птахів, оленів і кіз, або ж виходили на озера, річки і протоки, відведені за жеребком кожному куреневі, закидати неводи й сіті і тягти багаті тоні на харч всьому своєму куреню. Хоч і не було тут науки, на якій випробовується козак, але вони вже стали поміт­ними серед інших молодих щирою відвагою та тим, що їм щас­тило у всьому. Метко і влучно стріляли в ціль, перепливали Дні­про проти течії — діло, за яке новака приймали урочисто в ко­зацькі кола. Але старий Тарас готував іншу для них діяльність. Йому не до душі було таке гуляще життя — справжнього діла хотів він. Він усе придумував, як би підняти Січ на відважне діло, де можна було б розгулятися, як слід рицареві…

IV

[ Незабаром знайшлося для козаків “відважне діло ” — вирушати в похід проти шляхти, щоб “помститися за все зло і наругу Після чис­ленних сутичок з польськими загонами козаки дійшли до Дубна. Міцні укріплення і сильний гарнізон змусили їх взяти місто в облогу. ]

…Андрій, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Липнева чудова ніч обняла повітря; та він не йшов до куренів, не лягав спати. На небі незчисленне мерехтіли тонким і гост­рим блиском зорі. Поле було вкрите розкиданими по ньому возами з усяким добром та провіантом, набраним у ворога. Біля возів, під возами і далеко від возів, — скрізь було видно, як розкидалися на траві запорожці Усі вони спали в мальов­ничих позах: хто підмостивши собі під голову куль, хто шап­ку, хто використавши просто бік свого товариша. Звідусіль із трави вже стало здійматися густе хропіння сонного вояцтва. А тимчасом грізне домішалося до краси липневої ночі. То були заграви догоряючих вдалині околиць. В одному місці полум’я спокійно й велично стелилося по небу; в іншім, враз вихопив­шись вихором, воно свистіло й летіло вгору під самі зорі, і відірвані клапті його гасли під найдальшими небесами. Над огнем вилися віддалік птахи, здаючись купою темних дрібних хрестиків на вогненному полі. Обложене місто, здавалося, за­снуло; шпилі, і дахи, і частокіл, і мури його тихо спалахували відблисками далеких пожарищ. Він обійшов козацькі ряди. Багаття, біля яких сиділа варта, готові були от-от погаснути, і сама сторожа спала. Він подивувався з такої безтурботності, подумавши: “Добре, що нема близько ніякого сильного ворога і нема кого боятися”. Нарешті, і сам підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць, підклавши собі під голову руки; але не міг заснути й довго дивився на небо: воно все було відкрите перед ним; чисто й прозоро було в повітрі. Ча­сом Андрій ніби забувався, і якийсь легкий туман дрімоти затуляв на мить перед ним небо, а потім воно знов прояснюва­лось і ставало видне. В цей час, здалося йому, майнув перед ним якийсь чудний образ людського лиця. Він розплющив дужче очі свої й побачив, що до нього справді нахилилося якесь виснажене, висхле обличчя. Довге й розпатлане волосся вилазило з-під темного, накинутого на голову покривала.

І чудний блиск погляду, і мертвотна смаглість обличчя при­мушували скоріше думати, що це був привид. Він схопився мимохіть рукою за пищаль і промовив майже судорожно: Хто ти? Коли дух нечистий, згинь з очей; коли жива людина, не час для жартів, — уб’ю з одного прицілу.

Привид приставив палець до губ і, здавалося, благав мовча­ти. Андрій став придивлятись до нього пильніше. По довгому волоссю упізнав він жінку. Все обличчя її було смагляве, змар­ніле від недуги; широкі вилиці дуже виступали над опалими шоками; і що більше він вдивлявся в риси її, то більше впізна­вав у них щось знайоме.
Мені здається, нібито я знав тебе… Ти — татарка, служ­ниця панночки, воєводиної дочки!.. Цсс! — татарка склала благальне руки, тремтячи всім тілом. Скажи, де панночка, жива ще? — говорив Андрій, майже задихаючись, шепотом, від внутрішнього хвилювання. Вона тут, у місті. У місті? — промовив він, мало знову не скрикнувши, і від­чув, що вся кров раптом прилила до серця. — Чого ж вона в місті? Того, що сам старий пан у місті. Він уже півтора року як сидить воєводою в Дубні. Вона другий день нічого не їла. Як?.. Ні в кого з мешканців нема вже давно шматка хліба. Всі їдять саму землю, — Андрій остовпів. — Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: “Іди, скажи лицареві: якщо він пам’ятає мене, щоб прийшов до мене, а не пам’ятає, — щоб дав тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як при мені помре мати. Проси і хапай його за коліна й ноги!”

Багато всяких почуттів спалахнуло в молодих грудях козака. Але як же ти тут? Як ти прийшла? Підземним ходом. Ти не зрадиш, лицарю? Присягаюся хрестом святим! Ходім, ходім зараз! Але, ради Христа й святої Марії, шматок хліба! Гаразд… Лягай на воза: тебе не побачать; я зараз вернуся. І він пішов до возів. Серце його билося. Все минуле, все, що було закрите, заглушене теперішнім суворим бойовим жит­тям, — все спливло разом на поверхню, потопивши, в свою чергу, теперішнє. Знов виринула перед ним, ніби з темної морської безодні, горда жінка. Знов блиснули в його пам’яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темно-горіхове во­лосся і всі пругкі форми дівочого стану…

Він ішов, а серце билося дужче, дужче від самої думки, що побачить її знов, і тремтіли молоді коліна. Прийшовши до возів, він зовсім забув, чого прийшов: підніс руку до лоба й довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба роби­ти. Нарешті, здригнувся і перелякався: йому раптом спало на думку, що вона вмирає з голоду. Він кинувся до воза і схопив кілька великих чорних хлібин; але подумав тут-таки: чи не буде ця їжа, годяща для дужого, невибагливого запорожця, грубою для її ніжної статі? Що робити? Був одначе десь на возі мішок з білим хлібом, який знайшли, пограбувавши мо­настирську пекарню. Але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягтись поряд на землі, хропів на все поле. Він схопив мішок одною рукою й смикнув його враз гак, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросон­ня і, сидячи з заплющеними очима, загукав скільки сили: Держіть, держіть чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть! Замовчи, я тебе вб’ю! — крикнув злякано Андрій, замах­нувшись на нього мішком. Але Остап і без того нічого не казав більше, притих і так захропів, що від дихання ворушилася тра­ва, на якій він лежав. Андрій боязко озирнувся на всі боки, шоб подивитися, чи не збудило кого з козаків сонне марення Оста- пове. Одна чубата голова, справді, підвелася в найближчому курені і, повівши очима, скоро опустилася знову на землю. Ан­дрій подався з своєю ношею. Татарка лежала, ледве дихаючи. Вставай, ходімо! Усі сплять, не бійся!

Андрій ледве посувався в темному й вузькому земляному коридорі, ідучи за татаркою й несучи на собі мішки хліба…

Вони перейшли через церкву, не помічені ніким, і вийшли потім на майдан, що був перед нею. Зоря вже давно рум’яніла на небі: все сповіщало про схід сонця. Майдан, що мав квад­ратну форму, був зовсім порожній; на середині його ще стоя­ли дерев’яні столики, які свідчили, що тут був ще тиждень, може, тільки тому харчовий ринок. Вулиця, яких тоді не брукували, була просто засохлою купою грязюки.

Вони завернули у вулицю, і раптом їх спинив якийсь боже­вільний, що, побачивши в Андрія дорогоцінну ношу, кинувся на нього, як тигр, вчепився в нього, кричачи: “хліба!” Та сили не було в нього, рівної шаленству; Андрій відштовхнув його: він упав на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлі­бину, на яку той накинувся, мов скажений собака, згриз, ску­сав її і тут-таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо дав­но відвик споживати їжу. Майже на кожному кроці вражали їх страшні жертви голоду… Побачивши ці страшні наслідки го­лоду, Андрій не втерпів, щоб не спитати в татарки: “Невже ж таки вони зовсім не знайшли, чим підтримати життя? Коли приходить людині остання скрута, тоді, робити нічого, му­сить вона їсти те, чим доти гидувала; вона може їсти ті твари­ни, які заборонені законом; все може піти тоді на їжу”.

“Усе поїли”, сказала татарка: “всю худобу. Ні коня, ні соба­ки, ні навіть миші не знайдеш у цілому місті. У нас у місті ніколи не бувало ніяких запасів; усе привозилося з сіл”.

“То як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще дума­єте оборонити місто?”

“Та, може, воєвода й здав би, але вчора вранці полковник, що в Бужанах, пустив у місто яструба з запискою, щоб не віддавали міста: що він іде виручати з полком, та чекає тільки другого полковника, щоб іти обом разом. І тепер кожної хви­лини чекають їх… Але ось ми прийшли до дому”…

Андрій уже хотів був іти просто в широкі дубові двері, при­крашені гербом і безліччю різьблених окрас; але татарка смик­нула його за рукав і показала на маленькі двері в боковій стіні… Він не пам’ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. В кімнаті горіли дві свічки; лампадка тихо блимала перед об­разом; під ним стояв високий столик, за звичаєм католиць­ким, із приступками, щоб схиляти коліна під час молитви. Але не того шукали очі його. Він повернувся в другий бік і побачив жінку, що, здавалося, застигла й закам’яніла в яко­мусь швидкому русі. Здавалось, ніби вся постать її хотіла ки­нутися до нього і враз спинилася. І він теж стояв здивований перед нею. Не такою мріяв він її бачити: це була не вона, не та, яку він знав перше; нічого в ній не було схожого на ту, але вдроє прекрасніша й чудесніша була вона тепер, ніж перше… І відчув Андрій у своїй душі побожний острах, і застиг перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав перед нею в усій красі й силі юнацької мужності, який, здавалося, і в самій своїй нерухомості вже виявляв невимушену вільність рухів; ясною твердістю блищало око його, сміливою дугою вигнулася оксамитна брова, загоріла щока сяяла всією яскравістю незайманого вогню, і, як шовк, лиснів молодий чор­ний вус.

“Ні, я неспроможна нічим подякувати тобі, великодушний рицарю”, сказала вона, і весь коливався срібний звук її голосу: “Один бог може віддячити тобі; не мені, кволій жінці…” Ні­чого не міг сказати на це Андрій. Він хотів би висловити все, що тільки є на душі,— висловити його так палко, яким воно було на душі,— і не міг. Відчув він, шось загородило йому уста: звук відібрався в слова; відчув він, що не йому, вихова­ному в бурсі та бойовому кочовому житті, відповідати на таку мову, і обурився на свою козацьку натуру.

В цей час увійшла в кімнату татарка. Вона вже встигла нарі­зати скибками принесений рицарем хліб та їжу, внесла їх на золотім блюді й поставила перед своєю панною. Красуня гля­нула на неї, на хліб і звела очі на Андрія,— і багато було в очах тих. Цей зворушений погляд, що виявив знесилля й неспро­можність висловити почуття, які охопили її, був зрозуміліший Андрієві, ніж уся мова. Його душі враз стало легко; здавалося, все розв’язалось у нього. Все, що доти стримувалося якоюсь тяжкою уздою, тепер відчуло себе на свободі, на волі, і вже хотіло вилитися невтримними потоками слів, але раптом кра­суня, обернувшись до татарки, стурбовано спитала:

“А мати? Ти віднесла їй?”

“Вона спить”.

“А батькові?”

“Віднесла. Він сказав, що прийде сам дякувати рицареві”.

Вона взяла хліб і піднесла його до рота. Затамувавши по­дих, дивився Андрій, як вона ламала його блискучими паль­цями своїми і їла; і раптом згадав про збожеволілого від голо­ду, який сконав перед очима його, ковтнувши шматок хліба. Він зблід і, схопивши її за руку, закричав: “Доволі! не їж біль­ше! Ти так довго не їла, тобі хліб буде тепер як отрута!” І вона опустила тут же свою руку; поклала хліб на блюдо і, як покір­на дитина, дивилася йому в очі…

“Царице!” скрикнув Андрій, повний і сердечних, і душев­них, і всяких поривань: “Що тобі треба? чого ти хочеш? звели мені! Загадай мені службу, найнеможливішу, яка тільки є на світі,— я побіжу виконувати її! Скажи мені зробити те, чого не може зробити ні одна людина,— я зроблю, я погублю себе… Погублю, погублю! і погубити себе для тебе, присягаюся свя­тим хрестом, мені так солодко… та несила сказати того! У мене три хутори, половина табунів батьківських — мої, все, що при­несла батькові мати моя, що навіть від нього ховає вона — все моє. Такої ні в кого немає тепер у козаків наших зброї, як у мене: за саме руків’я моєї шаблі дають мені найкращий табун і три тисячі овець. І всього того зречуся, кину, відцураюсь, спа­лю, потоплю, коли тільки ти вимовиш одно слово, або хоч тільки моргнеш своєю тонкою, чорною бровою! Та знаю, що, може, плету дурниці, і не до речі, і не до ладу все це, що не мені, який прожив життя у бурсі та на Запорожжі, говорити так, як звичайно говорять там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого серед вельможного рицарства. Бачу, що ти інше створіння, ніж усі ми, і далеко до тебе всім іншим боярсь­ким жінкам та дочкам-паннам. Ми не гідні бути твоїми раба­ми; тільки небесні ангели можуть служити тобі!”…

“Не обманюй, рицарю, і себе і мене”, казала вона, хитаючи тихо прекрасною головою своєю: “знаю, і, на велике моє горе, знаю дуже добре, що тобі не можна кохати мене, і знаю я, який обов’язок і завіт твій: тебе кличуть твої батько, това­риші, вітчизна, а ми — вороги тобі”.

“А що мені батько, товариші і вітчизна?” сказав Андрій, струснувши поривисто головою і випроставши весь рівний, як надрічковий осокір, стан свій. “Та коли ж так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого!” повторив він тим самим голосом, супроводжуючи його тим рухом руки, з яким пругкий, незламний козак виявляє рішучість на діло, нечуване й неможливе для іншо­го. “Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе, вітчизна моя — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого віку, і подив­люсь я, нехай хто-небудь з козаків вирве її звідти! І все, що тільки є, продам, віддам, погублю за таку вітчизну!”…

У цей час вбігла до них з радісним криком татарка. “Урято­вані, врятовані!” кричала вона, не тямлячи себе. “Наші увійш­ли до міста, привезли хліба, пшона, борошна і зв’язаних запо­рожців”.

Та не чув ніхто з них, які “наші” увійшли до міста, що привезли з собою та яких зв’язали запорожців. Повний незем­них почуттів, Андрій поцілував ції запашні уста, що припали до щоки його, і відповіли йому запашні уста. Вони озвалися тим самим, і в цьому обопільно-злитому поцілункові відчуло­ся те, що один тільки раз у житті дається відчути людині.

І загинув козак! Пропав для всього козацького рицарства! Не бачити йому більше ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви божої! Україні теж не бачити найхоробрішого з своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся з своєї чуприни й прокляне і день і годи­ну, коли породив на ганьбу собі такого сина.

VII-VIII

(Польське військо з невеликим обозом прорвалося в місто. Був там і єврей Янкель, який незабаром передав Тарасові страшну звістку про зраду Андрія. Тимчасом із Запорожжя повідомили, що татари погра­бували Січ і подалися до Перекопу. Було вирішено розділити козаків на два загони: один помчить навздогін татарам, а інший, на чолі з Тара­сом Бульбою, далі триматиме місто в облозі.)

IX

У місті не дізнався ніхто, шо половина запорожців вируши­ла в погоню за татарами. З магістратської’ башти примітили тільки вартові, що потяглася частина возів за ліс; але подума­ли, що козаки готувалися зробити засідку; те саме думав і французький інженер. А тимчасом слова кошового не пішли марно, і в місті виявилася недостача харчів. За звичаєм мину­лих віків, військо не розрахувало, скільки йому було треба. Спробували зробити вилазку, та половина сміливців була тут- таки перебита козаками, а половина прогнана в місто ні з чим. Жиди, одначе, скористувалися вилазкою й пронюхали все: куди й чого рушили запорожці, і з якими воєначальника­ми, і які саме курені, і скільки їх числом, і скільки залишило­ся на місці, і що вони гадають робити,— одне слово, через кілька вже хвилин у місті про все дізнались. Полковники підбадьорились і готувались дати бій. Тарас уже бачив те з руху та гомону в місті і вміло порядкував, шикував, роздавав накази, поставив у три табори курені, обгородивши їх возами на зразок фортець,— рід битви, в якій бували непереможні запорожці; двом куреням звелів стати на засідку; повбивав частину поля гострим кіллям, ламаною зброєю, уламками списів, щоб при нагоді нагнати туди ворожу  кінноту. І коли все було зроблено, як треба, сказав промову до козаків, не на те, щоб підбадьори­ти й підохотити їх,— знав, що й без того міцні вони духом,— а, просто, самому хотілося висловити все, що було на серці.

“Хочеться мені сказати вам, панове, що таке є наше това­риство. Ви чули від батьків і дідів, в якій шані у всіх була земля наша: і грекам дала себе знати, і з Царгорода брала червінці, і міста були пишні, і церкви, і князі, князі руського роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Усе взяли бусур­мени, все пропало. Тільки зосталися ми сиротами, та, як удо­виця після доброго чоловіка, сиротою, так само, як і ми, зем­ля наша! Ось у який час подали ми, товариші, руку на братер­ство! Ось на чому стоїть наше товариство! Нема зв’язку, святі­шого від товариства. Батько любить свою дитину, мати лю­бить свою дитину, дитина любить батька й матір. Та це не те, братця: любить і звір свою дитину. Але поріднитися рідністю по душі, а не по крові, може сама тільки людина. Бували й по інших землях товариші, але таких, як у Руській землі, не було таких товаришів. Вам доводилося не одному довго пропадати на чужині; бачиш, і там люди! теж божа людина, і роз­балакаєшся з нею, як з своєю; а як дійде до того, щоб повіда­ти сердечне слово,— бачиш: ні, розумні люди, та не ті; такі ж люди, та не ті! Ні, братця, так любити, як може любити русь­ка душа,— любити не те, щоб розумом чи іншим чим, а всім, чим дав бог, що тільки є в тобі, а…” сказав Тарас, і махнув рукою, і потряс сивою головою, і вусом моргнув, і сказав: “Ні, так любити ніхто не може! Знаю, підло повелося тепер в землі нашій: думають тільки, щоб при них були стоги хліба, скирти та кінські табуни їх, та щоб були цілі в льохах запечатані меди їх. Переймають чорт знає які бусурманські звичаї; цураються мови своєї; свій з своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну тварину на торговому ринку. Милість чужого короля, та й не короля, а паскудна милість польського магната, що жовтим чоботом своїм б’є їх у пику, дорожча для них за всяке братерство. Але й в останнього падлюки, який він не є, хоч весь вивалявся він у сажі і в поклонництві, є і в того, браття, крихітка руського почуття. І прокинеться воно коли-небудь, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, схопить себе за голову і проклявши голосно підле життя своє, готовий муками  спокутувати ганебне діло. Нехай же знають таке значить в Руській землі товариство! Вже як на те пішло щоб умиратиирати,- то нікому ж з них не доведеться так умирати Нікому, нікому!.. Не вистачить у них на те мишачої натури їх!”

Так говорив отаман й коли скінчив мову, все ще потрясав посріблених козацьких ділах головою. Всіх, хто стояв, звору­шила дуже така мова, дійшовши аж до самого серця. Самі найстаріші в рядах стояли нерухомо, понуривши сиві голови в землю- сльоза тихо набігала в старих очах; поволі утирали вони її рукавом І потім усі, начебто змовившись, махнули разом рукою й потрясли бувалими головами. Видно, мабуть, багато нагадав їм старий Тарас знайомого й кращого, що буває на серці в людини яка навчена горем  працею, молодецтвом і всякими знегодами життя  або хоч і не зазнала їх, але багато відчула молодою, перлистою душею на вічну радість старим батькам, що породили її.
А з міста вже  виступало вороже військо, вигримлюючи в літаври й труби взявшись.У боки, виїздили пани, оточені незчисленний слугами. Товстий полковник давав накази. І почали наступати тісно на козацькі козацькі табори, нахваляю­чись націлюючись  пищалями, блискаючи очима й вилиску­ючи міднимй доспіхами. Як тільки побачили козаки, що пі­дійшли вонїни на пушничний постріл, усі разом гримнули в семип’ядні пищалі не зупиняючись, все палили вони з пища­лей .Далеко залуналоло гучне бухкання по всіх навколишніх по­лях і нивах зливаючись в безперервний гук; димом затягло все поле а запорожці  все палили не переводячи духу; задні тільки заряджали та передавали переднім, примушуючи дивуватись ворога. що не міг зрозуміти, як стріляють козаки, не заряджаючи рушниць. Уже не видно було за великим димом, що обняв і те і те військо не видно було, як то одного, то другого не ставало в рядах, почували ляхи, що густо летіли кулі й гарячим ставало діло; і, коли подалися трохи назад, щоб від­сторонитися від диму й оглядітися, то багатьох не долічилися в рядах своїх. А в козаків, може, другий-третій був убитий на всю сотню. І все палили козаки з пищалей, ні на хвилину не даючи перерви. Сам іноземний інженер дивувався з такої, ніколи ним не баченої тактики, сказавши тут-таки при всіх: “От браві мо- лодці-запорожці! От як треба битися й іншим по інших зем­лях!” І дав раду повернути тут же на табір гармати…

Тарас бачив ще здаля, що лихо буде всьому Незамайнівському й Стебликівському куреням, і скрикнув гучно: “Вибирайте­ся мерщій з-за возів і сідай кожний на коня!” Та не встигли б зробити ні того, ні того козаки, коли б Остап не вдарив у саму середину; вибив запали у шістьох гармашів, у чотирьох тільки не міг вибити. Відігнали його назад ляхи. А тимчасом чужозем­ний капітан сам взяв у руку запал, щоб пальнути з величезної гармати, якої ніхто з козаків не бачив доти. Страшно дивилася вона широкою пащею, і тисяча смертей виглядала звідти. І як гримнула вона, а за нею слідом три інших, чотири рази потря­сши глухо-відгомінну землю,— багато завдали вони горя! Не по одному козакові заридає стара мати, б’ючи себе кістлявими ру­ками в старі перса. Не одна зостанеться вдова в Глухові, Неми- рові, Чернігові й інших містах. Буде, сердешна, вибігати щодня на базар, хапаючись за всіх прохожих, розпізнаючи кожного з них у очі, чи немає між ними одного, наймилішого за всіх. Але багато пройде через місто всякого війська, і вічно не буде між ними одного, наймилішого за всіх.

Так начебто й не бувало половини Незамайнівського куре­ня! Як градом вибиває раптом усю ниву, де, мов щирозлотний червінець, красувався кожний колос, так їх вибило й поклало.

Як же кинулися козаки! Як схопилися всі! Як закипів курін­ний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини ку­реня його немає! Вбився він з рештою своїх незамайнівців у саму середину. В гніві посік на капусту першого, що трапився, багатьох кіннотників позбивав з коней, діставши списом і кіннотника і коня, пробився до гармашів і вже відбив одну гармату. А вже там, бачить, клопочеться уманський курінний отаман, і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Поки­нув він тих козаків, і повернув із своїми в другу ворожу гущу. Там, де пройшли незамайнівці — то вже там і вулиця, де заве­рнули — то вже там і провулок! Так і видно було, як ріділи ряди і снопами валилися ляхи! А коло самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а коло дальніх возів Дегтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів підняв уже на спис Дегтяренко та напав нарешті на неподатливого тре­тього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю прикраше­ний, і п’ятдесят самих слуг привів із собою. Погнув він тяжко Дегтяренка, збив його на землю і вже, замахнувшись на нього шаблею, кричав: “Нема з вас, собак-козаків, ні одного, хто б посмів стати проти мене!”

“А от же є!” сказав і виступив наперед Мусій Шило. Дужий був він козак, не ргіз отаманував на морі й багато натерпівся всякої біди…

“То єсть же такі, що б’ють вас, собак!” сказав він, кинув­шись на того. І вже ж так рубалися вони! І наплічники, і зерца- ла погнулися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку, діставши лезом самого тіла: зачервоніла коза­цька сорочка. Та не зважив на те Шило, а замахнувся всією жилавою рукою (важка була коренаста рука) і приголомшив того раптом по голові. Розлетілась мідна шапка, захитався й грим- нувся лях, а Шило заходився рубати й хрестити приголомше­ного. Не добивай, козаче, ворога, а краще повернись назад! Не повернувся козак назад, і тут же один із слуг убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся Шило і вже дістав би сміливця, та той пропав у пороховому диму. З усіх боків почалося бахкан­ня з самопалів. Похитнувся Шило й відчув, що рана була смер­тельна. Упав він, поклавши руку на свою рану, і сказав, зверну­вшись до товаришів: “Прощайте, пани-браття, товариші! Хай же стоїть на вічні віки православна Руська земля і буде їй вічна честь!” І заплющив ослаблі очі свої, і вилетіла козацька душа з суворого тіла. А там уже виїздив Задорожній із своїми, ламав ряди курінний Вертихвіст і виступав Балабан.

“А що, панове?” сказав Тарас, перегукнувшись з курінни­ми: “Є ше порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?”

“Є ще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила; ще не гнуться козаки!”

І натиснули сильно козаки: зовсім змішали всі ряди. Низь­корослий полковник ударив на збір і звелів викинути вісім мальованих знамен, щоб зібрати своїх, розсипаних далеко по всьому полю. Усі бігли ляхи до корогов; та не встигли вони ще вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко вдарив знову із своїми незамайнівцями в середину і напав просто на товсто­пузого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився навскач; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не давши йому з’єднатися з полком. Побачивши це з бокового куреня, Степан Гуска пустився йому навперейми з арканом у руці, пригнувши голову до кінської шиї, і, вибравши час, з одного разу накинув аркан йому на шию. Весь побагровів пол­ковник, ухопившись за мотуз обома руками і силкуючись розі­рвати його, але вже дужий розмах загнав йому в самий живіт смертельний спис. Там і зостався він, пришитий до землі. Та не минути лиха й Гусці! Не встигли оглянутись козаки, як уже побачили Степана Гуску піднятим на чотири списи. Тільки і встиг сказати бідолаха: “Хай же загинуть усі вороги, і радіє вічні віки Руська земля!” І там же помер.

Оглянулись козаки, а вже там, збоку, козак Метелиця час­тує ляхів, глушачи того й того; а вже там, з другого боку, натискує із своїми отаман Невеличкий; а коло возів перевер­тає ворога й б’ється Закрутигуба; а коло дальніх возів третій Писаренко відігнав уже цілу ватагу; а вже там, коло інших возів, схопилися й б’ються на самих возах.

“Що, панове!” перегукнувся отаман Тарас, проїхавши по­переду всіх: “Чи є ще порох у порохівницях? Чи міцна козаць­ка сила? Чи не гнуться ще козаки?”

“Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила; ще не гнуться козаки!”

А вже впав з воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила йому куля, але зібрав старий весь дух свій і сказав: “Не жалко розлучитися з світом. Дай боже і всякому такої смерті! Нехай же славиться до кінця віку Руська земля!” І полинула у висо­кості Бовдюгова душа розповісти давно померлим дідам, як уміють битися на Руській землі і, ще краще того, як уміють умирати в ній за святу віру.

Балабан, курінний отаман, незабаром після того гримнувся теж на землю. Три смертельні рани дісталися йому: від списа, від кулі й від важкого палаша’. А був він один з найдоблесні- ших козаків… Поник він тепер головою, відчувши передсмертні муки, і тихо сказав: “Здається мені, пани-брати, умираю доб­рою смертю: сімох я порубав, дев’ятьох списом заколов. Пото­птав конем доволі, а вже не пригадаю, скількох дістав кулею. Хай же цвіте вічно Руська земля!..” І відлетіла його душа.

Козаки, козаки! не видавайте кращого цвіту вашого війська! Уже обступили Кукубенка, вже сім чоловік тільки залишилося з усього Незамайнівського куреня; вже й ті відбиваються через силу; вже закривавилася на ньому одежа. Сам Тарас, побачив­ши біду його, поспішив на допомогу. Та пізно наспіли козаки: вже встиг загнатися йому під серце спис перше, ніж відігнали ворогів, що обступили його… Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже ріділи дуже козацькі ряди; багатьох, багатьох хоробрих уже не долічувались; та стояли й трималися ще козаки.

“А що, панове?” перегукнувся Тарас з куренями, які ще зали­шилися: “Чи є ще порох у порохівницях? Чи не потупилися шаблі? Чи не стомилася козацька сила? Чи не погнулись козаки?”

“Стане ще, батьку, пороху! Годяться ще шаблі; не стомила­ся козацька сила; не погнулись ще козаки!”

І рвонулися знову козаки так, ніби й втрат ніяких не зазна­ли. Вже три тільки курінних отамани залишилися в живих. Багряніли вже скрізь червоні ріки; високо гатилися мости з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а вже по небу потяглися ключем кречети. Ну, буде комусь пожива! А вже там підняли на спис Метелицю. Вже голова другого Писарен­ка, завертівшись, закліпала очима. Вже підломився й бухнувся об землю начетверо порубаний Охрім Гуска. “Ну!” сказав Та­рас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і вдарив силь­но, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він гнав їх і нагнав просто на місце, де були вбиті в землю кілки й уламки списів. Почали спотикатися й падати коні та летіти через їх голови ляхи. А в цей час кор- сунці, що стояли останні за возами, побачивши, то вже дося­гне рушнична куля, гримнули враз із самопалів. Всі збилися й розгубилися ляхи, і підбадьорились козаки: “От і наша пере­мога!” залунали з усіх боків запорозькі голоси, засурмили сур­ми, і викинули побідну корогву. Скрізь тікали й ховалися роз­биті ляхи. “Ну, ні, ще не зовсім перемога!” сказав Тарас, див­лячись на міські мури, і сказав він правду.

Розчинилась брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі аргамаки’. Попереду інших мчав рицар, від усіх меткі­ший, за всіх вродливіший. Так і летіло чорне волосся з-під мідної його шапки; маяв зав’язаний на руці дорогий шарф, вишитий руками першої красуні. Так і оторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій. А він тимчасом, охоплений палом і жаром битви, жадаючи заслужити пов’язаний на руку дару­нок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший від усіх у зграї. Атукнув на нього досвідчений мисливець, — і він помчав, пустивши прямою рисою в повітрі свої ноги, весь похилившись набік усім тілом, зриваючи сніг і десять разів випереджаючи самого зайця в запалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо й наліво. Не витерпів Тарас і закричав: “Як? Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б’єш?..” Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи інші які; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і подібні до річкового лебедя груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що створено для безумних поцілунків.

“Гей, хлоп’ята! заманіть мені тільки його до лісу, заманіть мені тільки його!” гукав Тарас. І визвалось ту ж мить тридцять найбистріших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, тут же пустилися на конях, просто навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх, відділили від задніх, дали по гостинцю тому й тому, а Голокопитенко учис­тив плазом по спині Андрія, і ту ж мить пустились тікати від них, скільки вистачало козацької сили. Як скипів Андрій! Як забунтувала по всіх жилах молода кров! Ударивши гостри­ми острогами коня, щодуху полетів він за козаками, не огля­даючись назад, не бачачи, що позаду всього тільки двадцять чоловік поспівало за ним; а козаки летіли скільки сили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій, і мало вже був не наздогнав Голокопитенка, як враз чиясь дужа рука ухопила за повід його коня. Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом зблід…

Так школяр, необачно зачепивши свого товариша і дістав­ши від того лінійкою по лобі, спалахує, як огонь, несамови­тий вискакує з лавки й женеться за зляканим товаришем сво­їм, готовий розірвати його на шматки, і зненацька наштовхуєть­ся на вчителя, що входить у клас: вмить ущухає несамовитий порив і спадає безсила лють. Подібно до цього, в одну мить пропав, ніби й не було його зовсім, гнів Андрія. Бачив він перед собою самого тільки страшного батька.

“Ну, що ж тепер ми будемо робити?” сказав Тарас, дивля­чись просто йому у вічі.

Та нічого не міг на те сказати Андрій і стояв, втупивши в землю очі.

“Що, синку, помогли тобі твої ляхи?”

Андрій стояв, не відповідаючи.

“Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!”

Покірно, як дитина, зліз він з коня й спинився ні живий ні мертвий перед Тарасом.

“Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю!” сказав Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю.

Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо вору­шилися уста його, і як він вимовляв чиєсь ім’я; та не було це ім’я вітчизни, чи матері, чи братів — це було ім’я прекрасної полячки. Тарас вистрілив.

Як хлібний колос, підрізаний серпом, як молоде ягня, від­чувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову і пова­лився на траву, не мовивши жодного слова.

Спинився синовбивець і дивився довго на бездушний труп. Він і мертвий був прекрасний: мужнє обличчя його, недавно повне сили й непереможного для жінок чару, все ще було прекрасне; чорні брови, як траурний оксамит, відтіняли його зблідлі риси.

“Чим би не козак був?” сказав Тарас: “і станом високий, і чорнобривий, і лице, як у дворянина, і рука була міцна в бою! Пропав, пропав безславно, як підлий собака!”

“Батьку, що ти зробив? Це ти вбив його?” сказав, під’їхав­ши в цей час, Остап.

“Я, синку”, сказав Тарас, кивнувши головою.

Пильно подивився мертвому в очі Остап. Жалко йому стало брата, і промовив він тут же: “Поховаймо ж його, батьку, чес­но в землю, щоб не поглумилися над ним вороги, і не розтягли б його тіла хижі птахи”.

“Поховають його й без нас!” сказав Тарас: “будуть у нього плакальники і утішниці!”

І хвилини зо дві думав він: чи кинути його на поталу вовкам – сіроманцям, чи пошанувати в ньому рицарську доблесть, яку хо­робрий повинен поважати хоч би там у кому. Аж бачить — мчить до нього на коні Голокопигенко: “Біда, отамане, зміцніти ляхи, прибула на підмогу свіжа сила!..” Не встиг сказати Голокопитенко, мчить Вовтузенко. “Біда, отамане, нова валить іще сила!..” Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить бігом уже без коня. “Де ти, батьку? Шукають тебе козаки! Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожнього вбито, Черевиченка вбито. Але стоять козаки, не хочуть умирати, не побачивши тебе в очі; хочуть, щоб глянув ти на них перед смертною годиною”.

“На коня, Остапе!” сказав Тарас і поспішив, щоб застати ще козаків, щоб подивитися ще на них і щоб вони глянули перед смертю на свого отамана.

Та не виїхали вони ще з лісу, а вже ворожа сила оточила з усіх боків ліс, і між деревами скрізь показалися вершники з шаблями й списами. “Остапе!.. Остапе, не піддавайся!..” гукав Тарас, а сам, вихопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки перших, шо трапилися. А на Остапа вже наскочило рап­том шестеро; та не в добрий час, видно, наскочило: з одного полетіла голова, другий перевернувся, відступивши; поцілило списом у ребро третьому; четвертий був відважніший, ухилив­ся головою від кулі, і влучила в кінські груди гаряча куля,— здибився скажений кінь, грюкнувся об землю і задушив під собою вершника. “Добре, синку!.. Добре, Остапе!..” кричав Тарас: “ось я слідом за тобою!..” А сам усе відбивався від нападників. Рубається й б’ється Тарас, сипле гостинці тому й другому на голову, а сам дивиться вперед, на Остапа, бачить, що вже знову схопилося з Остапом мало не восьмеро разом. “Остапе!.. Остапе, не піддавайся!”

Але вже перемагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркан, уже в’яжуть, вже беруть Остапа. “Ех, Остапе, Ос­тапе!..” кричав Тарас, пробиваючись до нього, рубаючи на ка­пусту всіх на своєму шляху. “Ех, Остапе, Остапе!..” Та як важ­ким каменем ударило його самого в ту ж хвилину. Все закрути­лося й перевернулося в очах його. На мить змішано блиснули перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля дерев з листям, що мелькнуло перед самими його очима. І гримнувся віг^ як підрубаний дуб, на землю. І туман повив його очі.

X

[Непритомного Тараса Бульбу козаки відбили у поляків. Але вже через місяць, трохи одужавши, він дістався до Варшави, щоб востаннє побачити Остапа, якого разом з іншими полоненими відвезли до поль­ської столиці, щоб привселюдно стратити.]

XI

…Вони йшли з відкритими головами, з довгими чубами; бороди в них повідростали. Вони йшли ні боязко, ні похмуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; їх одежа з дорогого сукна зно­силася й теліпалась на них ветхими клаптями; вони не диви­лись і не кланялись народові. Попереду всіх ішов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в його серці? Він дивився на нього з юрби і не пропус­тив жодного руху його. Вони підійшли вже до місця кари. Остап зупинився. Йому першому доводилося випити цю тяжку чашу. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і промовив голосно: Дай же, боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почу­ли, нечестиві, як мучиться християнин! щоб жоден з нас не промовив ні одного слова!

Після цього він підійшов до ешафота. Добре, синку, добре! — сказав тихо Бульба і понурив у землю свою сиву голову.

Кат зірвав з нього ветхе лахміття; йому прив’язали руки й ноги в напмисне зроблені станки і… Не будемо бентежити чи­тачів картиною пекельних мук, від яких догори стало б їх во­
лосся. Вони були поро­дженням тодішнього гру­бого, лютого віку, коли людина жила ще крива­вим життям самих воїн­ських подвигів і загарту­валася в ньому душею, не чуючи людяності. Дарем­но деякі, небагато їх, що були винятком у свій вік, повставали проти цих жах­ливих заходів. Даремно ко­роль та багато рицарів, просвітлені розумом і ду­шею, подавали думки, що така жорстокість кари мо­же тільки розпалити помс­ту козацької нації. Але вла­да короля й розумних ду­мок була ніщо перед без­ладдям і зухвалою волею державних магнатів, що своєю нерозваж­ністю, незбагненним браком усякої далекоглядності, дитячим самолюбством і нікчемною пихою обернули сейм1 у сатиру на урядування. Остап зносив муки й катування, як велетень. Ні кри­ку, ні стогону не було чути навіть тоді, коли стали перебивати йому на руках і на ногах кості, коли жахливий хрускіт їх почули серед мертвої юрби найдальші глядачі, коли панянки одвер­нули очі свої, — ніщо, схоже на стогін, не вирвалося з уст його, не здригнулося обличчя його. Тарас стояв у юрбі, пону­ривши голову і в той же час гордо звівши очі, і тільки схвально говорив:

Та коли підвели його до останніх смертних мук, здавалося, нібито стала підупадати його сила. І повів він очима круг себе:— Добре, синку, добре!

боже, все невідомі, все чужі обличчя! Хоч би хто-небудь із близь­ких був при його смерті! Він не хотів би чути ридань та жалів слабкої матері, чи несамовитого голосіння дружини, що рве на собі волосся та б’є себе в білі груди; хотів би він тепер побачити твердого мужа, який би розумним словом освіжив його і втішив при сконанні. І підупав він силою й вигукнув у душевній немочі: Батьку! де ти? Чи чуєш ти? Чую! — пролунало серед загальної тиші і весь мільйон на­роду воднораз здригнувся.

Частина військових вершників кинулась пильно оглядати юрбу народу. Янкель пополотнів, як смерть, і коли вони трохи від’їха­ли від нього, він з острахом обернувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже біля нього не було: його й слід пропав.

XII

Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська показалось на кордонах України. Це вже не була яка- небудь мала частина чи загін, що виступив на здобич або навздогін за татарами. Ні, піднялася вся нація, бо урвався терпець народові,— піднялася помститися за знущання над правами своїми, за ганебну зневагу своїх звичаїв, за наругу з віри предків і святого обряду, за глум над церквами, за сва­вілля чужоземних панів, за гніт, за унію, за все, що скупчува­ло й побільшувало з давніх часів сувору ненависть козаків. Молодий, але сильний духом гетьман Остряниця очолював усю незліченну козацьку силу. Біля нього було видно старез­ного досвідченого товариша його й порадника Гуню. Вісім полковників вели дванадцятитисячні полки. Два генеральні осавули та генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий йшов попереду з головним прапо­ром; багато інших корогов і прапорів маяло вдалині; бунчу­кові товариші несли бунчуки. Багато також було інших стар­шин полкових: обозних, військових товаришів, полкових пи­сарів і з ними піших та кінних загонів; майже стільки ж, скільки було реєстрових козаків, набралося охочекомонних і вільних. Звідусіль піднялися козаки: від Чигирина, від Пере­яслава, від Батурина, від Глухова, від низової сторони Дніп­рової й від усіх його верхів’їв та островів. Без ліку коні і незліченні табори возів тяглися полями. І між тими козака­ми, між тими вісьмома полками найдобірніший з усіх був один полк, і полк той очолював Тарас Бульба. Все давало йому перевагу перед іншими: і похилий вік, і досвідченість, і вміння керувати своїм військом, і найсильніша за всіх нена­висть до ворогів. Навіть самим козакам здавалася надмірною його нещадна лють і жорстокість. Тільки вогонь та шибени­цю призначала сива голова його, і поради його на військовій раді дихали тільки самим нищенням.

А що ж Тарас? А Тарас гуляв по всій Польщі із своїм полком, випалив вісімнадцять містечок, близько сорока костьолів і вже доходив до Кракова. Багато перебив він усякої шляхти, розгра­бував найбагатші й найкращі замки; розпечатали й порозлива­ли по землі козаки вікові меди й вина, що дбайливо зберігалися в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж та інше добро, яке знаходили у коморах… “Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові!” примовляв тільки Тарас.  Такі помин­ки по Остапові справляв він у кожному селищі, поки польсь­кий уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доруче­но було з п’ятьма полками піймати неодмінно Тараса.

Шість днів відходили козаки міжселищними дорогами від усіх переслідувань; ледве виносили коні незвичайну втечу й рятували козаків. Але Потоцький на цей раз був гідний покла­деного доручення; невтомно гнався за ними і наздогнав на березі Дністра, де Бульба зайняв для перепочинку покинуту зруйновану фортецю.

Над самою кручею коло Дністра-ріки виднілася вона своїм розбитим валом та розваленими рештками мурів. Щебенем та битою цеглою засипаний був верх скелі, готовий щохвилини зірватися й злетіти вниз. Ось тут, з двох боків, що прилягали до поля, обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні билися й боролись козаки, одбиваючись цеглою й камінням. Та вичерпались запаси й сили, і вирішив Тарас пробитися крізь лави. І пробилися були вже козаки, і, може, ще раз послужили б їм вірно бистрі коні, як раптом серед самого гону спинився Та­рас і гукнув: “Стій! випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам!” І нагнувся старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном, нерозлучну супут­ницю на морях і на суші, і в походах, і дома. А тимчасом набігла враз ватага й схопила його під могутні плечі. Двигнув був він усіма членами, та вже не посипались на землю, як бувало ко­лись, гайдуки, що схопили його. “Ех, старість, старість!” сказав він, і заплакав дебелий старий козак. Та не старість була виною: сила подолала силу. Мало не тридцять чоловік повисло в нього на руках і на ногах. “Попалася ворона!” кричали ляхи: “Тепер треба тільки придумати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати”. І присудили, з гетьманського дозволу, спалити його живого на очах у всіх. Тут же стояло голе дерево, верх якого розбило громом. Прип’яли його залізними ланцюгами до стов­бура, цвяхами прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль було видно козака, заходилися тут-таки розпалювати під деревом багаття. Та не на багатгя дивився Тарас, не про вогонь він думав, яким збиралися палити його, дивився він, сер­дешний, у той бік, де відстрелювались козаки: йому з висоти все було видно, як на долоні. “Займайте, хлопці, займайте скоріш”, гукав він: “гірку, що за лісом: туди не підступлять вони!”

Але вітер не доніс його слів. “От пропадуть, пропадуть ні за що!” казав він з одчаєм і глянув униз, де виблискував Дністер. Радість блиснула в очах його. Він побачив чотири корми, що висунулися з-за чагарника, зібрав усю силу голосу і гучно за­кричав: “До берега! до берега, хлопці! Спускайтесь підгірною стежкою, що ліворуч. Коло берега човни стоять, всі забирай­те, щоб не було погоні!”

На цей раз вітер дмухнув з другого боку, і всі слова почули козаки. Але за таку раду дістався йому тут-таки удар обухом по голові, який перевернув усе в очах його.

Пустились козаки щодуху підгірною стежкою; а вже погоня за плечима. Бачать: крутиться і в’ється стежка і багато дає вбік закрутів. “А, товариші! куди не йшло!” сказали всі, спи­нилися на мить, підняли свої нагайки, свиснули,— і татарські їх коні, відірвавшись від землі, розпластавшись у повітрі, як змії, перелетіли через прірву й шубовснули просто в Дністер. Двоє тільки не дістали до річки, гримнулись з височини об каміння, пропали там навіки з кіньми, навіть крикнути не встигли. А козаки вже пливли з кіньми у ріці і відв’язували човни. Зупинились ляхи над прірвою, дивуючись нечуваному козацькому ділу й думаючи: чи стрибати їм, чи ні? Один мо­лодий полковник, жива, гаряча кров, рідний брат прекрасної полячки, що зачарувала бідного Андрія, не подумав довго й кинувся з усієї сили з конем за козаками: перевернувся тричі в повітрі з конем своїм і просто гримнувся на гострі скелі. На шматки порвало його гостре каміння, пропав він у прірві, і мозок його, змішавшись з кров’ю, оббризкав кущі, що росли по нерівних стінах провалля.

Коли опам’ятався Тарас Бульба від удару і глянув на Дніс­тер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипа­лись на них зверху, та не діставали. І спалахнули радісні очі в старого отамана.

“Прощайте, товариші!” гукав він їм зверху: “Згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та добре погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь у світі, чого б по­боявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: піднімається з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!..”

А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги й розіслався полум’ям по дереву… Та хіба знайдуться в світі такі вогні, муки і така сила, що пересилила б руську силу!

Немала ріка Дністер, і багато на ній заток, річкових густих очеретів, мілин та глибокодонних місць; блищить річкове дзер­кало, над яким лунає дзвінке ячання лебедів, і гордий гоголь прудко несеться по ньому, і багато куликів, червонодзьобих курухтанів та всякого іншого птаства в очеретах і на прибе- прибережжях. Козаки швидко пливли на вузьких двостерно- вих човнах, дружно гребли веслами, обережно обминали мі­лини, сполохуючи птахів, що здіймалися, і розмовляли про свого отамана.