До Тараса Бульби приїхали сини — випускники Київської бур­си. Замість привітання батько почав підсміюватись над одягом семі­наристів. Остап не витримав насмішок батька, і вони влаштували бійку. «…Здурів старий, зовсім з’їхав з глузду!» — казала на це мати. Та батько відповідав: «Не слухай, синку, матері: вона — баба, вона нічого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та доб­рий кінь: ось ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Ось ваша мати! То все дурниці, чим набивають голови ваші: і бурса, і всі ті книжки, букварі та філософія, все це казна-що, плював я на все це!»

Тарас вирішив повезти синів у Січ. Скликав він всіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці: «ось дивіться, які молодці! На Січ їх незабаром пошлю». Гості привітали і Бульбу, і обох юнаків і сказали, що добре діло роблять і що нема кращої на­уки для юнака, як Запорозька Січ…

Тарас — один із корінних, старих полковників — любив просте життя козаків і вважав ворогами тих, хто схилився на варшавсь­кий бік. Він був дуже впертий. Його сильний, безстрашний харак­тер викресало з народних грудей кресало лиха. Саме такі, як він, об’єднані спільною небезпекою й ненавистю проти нехристиянсь- ких хижаків, створили міцну скелю — українське козацтво. Уже відомо всім з історії, як їх вічна боротьба і неспокійне життя вряту­вали Європу від цих невпинних наскоків, що загрожували їй зруй­нуванням.

Батько готувався представити Січі своїх синів. Бульба передав осавулові Товкачу свою владу з твердим наказом прибути зразу ж з усім полком, як тільки він подасть із Січі звістку.

Мати у цю ніч не лягала спати. Вона сиділа в узголів’ї синів, розчісувала гребінцем їхні молоді, безладно покошлані кучері й змочувала їх слізьми. Вона дивилася на них і не могла надивитися. «Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Що жде вас?» — казала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись її обличчя.

А вранці Тарас із синами вирушили в дорогу.

II

На дванадцятому році синів Тараса віддали до Київської бурси. Старший, Остап, ще першого року намагався втекти, але його по­вернули, відшмагали і посадили за книжку. Чотири рази намагав­ся він закопати свого букваря в землю, але марно. Зробив би це і в п’яте, якби батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках цілих двадцять років і ще заприсягнув­ся, що він не побачить Запорожжя повік, якщо не вивчиться в ака­демії всіх наук. І, хоча хлопець почав старанно вчитися, втім не міг уникнути невблаганних різок. Це, звісно, вплинуло на його харак­тер і надало йому козацької твердості.

Менший брат його, Андрій, мав почуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охочіше і без напруження, був винахід­ливіший, ніж його брат. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з тим душа його була приступна й для інших почуттів.

Батько з синами їхали три дні — і тепер мета їхньої подорожі була вже зовсім поруч. В повітрі раптом похолодало; вони відчули близькість Дніпра. Незабаром козаки зійшли на пором і через три години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ. Минувши передмістя, вони побачили кілька розкиданих ку­ренів, укритих дерном. Біля деяких були гармати. Ніде не видно було огорожі або тих низеньких будиночків з піддашшями на ни­зеньких дерев’яних стовпчиках, що були в передмісті. Невеликий вал та засіка, що їх зовсім ніхто не охороняв, свідчили про страшен­ну безтурботність. Тарас обережно проїхав з синами проміж козаків, що лежали тут, і привітався. З смаглявих облич козаків видно було, що всі вони були загартовані в битвах, зазнали всяких знегод.

Але козаки вели розгульне життя, насолоджуючись волею. Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну. Та Тарасу Бульбі не до вподоби ледаче життя. Він хотів готувати своїх синів зовсім до іншого.

ІІІ-ІV

Минув тиждень, як Тарас із синами був на Сечі. За цей час сюди приходило багато народу — і ніхто не питав, хто вони і звідки. Ко­шовий, до якого звертались прибулі, питав, чи вірує людина в Хри- ста, в трійцю святу, чи ходить до церкви. Якщо прибулий відпові­дав ствердно, кошовий просив того перехреститися і відправляв до будь-якого куреня.

Тарас шукав нагоди підняти козацтво у похід. Він підмовляв запорожців обрати нового кошового — бо старий дотримувався га­небного миру з поляками, які завдали країні стільки зла. Кошового було обрано. І невдовзі козаки вирушили в похід на Польщу, аби помститися за зло та ганьбу православної віри.

V-VІІ

На польському південному заході пройшли чутки, що йдуть за­порожці. Усе, що могло рятуватись, рятувалося.

Андрій весь поринув у чарівну музику куль і мечів. У битві він вбачав шалену насолоду й захват. Не раз дивувався старий Тарас, бачачи, як Андрій, спонукуваний самим тільки запальним захва­том, чинив такі чудеса, з яких не могли не здивуватися бувалі в боях. «Добрий козак», — казав Тарас. «Не Остап, а добрий, добрий теж вояка!»

Минуло півтори доби, і запорожці показалися перед містом Дуб­но. Жителі вирішили оборонятися до останніх сил. Тож запорожці взяли місто в облогу.

Час ішов — і запорожці почали потроху нудитися від бездіяльності.

Дрімаючи, Андрій побачив служницю панночки, воєводиної дочки, з якою познайомився в Києві два роки тому. Панночка по­слала служницю до Андрія, щоб той допоміг їй, та її сім’ї харчами. Коли Андрій з татаркою опинився в місті, то побачив ті страждан­ня, голод і смерть, які охопили місто. Зустрівшись, закохані хотіли кинутися одне до одного, але зупинилися. Андрій дивився на дівчи­ну — і не пізнавав її. Це була не вона, не та, яку він знав перше; але вдвоє прекрасніша й чарівніша була вона тепер. Це була красуня — жінка у всій розквітлій красі своїй. «Повне почуття світилося в її зведених очах. Груди, шия й плечі вмістилися в ті прекрасні межі, які призначені цілком розвиненій красуні; волосся, що перше па­дало легкими кучерями на обличчя її, тепер обернулося на густу розкішну косу, частину якої було підібрано, а частина розкидалась по всій довжині руки і тонким, довгим, прекрасно зігнутим волос­сям спадала на груди. Здавалося, всі до одної змінилися риси її. Даремно силкувався він відшукати в них бодай одну з тих, які но­силися в його пам’яті, — жодної!» Дівчина хотіла щось сказати, але спинилась, згадавши, що за ним стоять суворими месниками і бать­ко, і брати, і вся вітчизна його. Очі її сповнилися слізьми.

Хлопець узяв її за руку і сказав, що ладен забути і батька, і то­варишів, і вітчизну заради неї. «Вітчизна моя — ти! Ось моя вітчиз-

на! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого

віку, і подивлюсь я, нехай хто-небудь з козаків вирве її звідти! І все, що тільки є, продам, віддам, погублю за таку вітчизну!»

Вбігла служниця і сповістила, що прибула підмога. Місто було врятоване.

«І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не бачити йому більше ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої! Україні теж не бачити найхоробрішого з своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут во­лосся з своєї чуприни й прокляне і день, і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина.

VIII

З січі прийшла вість, що татари під час відсутності козаків по­грабували в ній усе, перебили й забрали в полон усіх, хто залишався, і з усіма забраними гуртами й табунами подалися просто до Перекопу. Лише один — Максим Голодуха — вирвався з татарсь­ких рук, заколов мурзу, і на його коні приїхав у запорозький табір. Тільки й устиг сповістити він, що скоїлося таке лихо. Козаки одно­стайно вирішили воювати.

Найстаріший та шанований козак, Касян Бовдюг так сказав: «…Ті, кому милі захоплені татарами, нехай рушають за татарами, а кому милі полонені ляхами і не хочеться покидати справедливого діла, нехай зостаються. Кошовий з обов’язку піде з одною полови­ною за татарами, а друга половина обере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати білої голови, не го­диться бути нікому іншому, як тільки одному Тарасові Бульбі. Нема з нас нікого рівного йому в доблесті».

IX

Поляки готувалися до бою.

«А що, панове? — гукнув Тарас. — Є ще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?»

І вони кинулися до бою. Багато славних воїнів полягли у цій битві. Та ті, хто залишився, впевнено відповідав: «Є ще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила: ще не гнуться козаки!» І знову кидалися до бою, так, ніби й втрат ніяких не зазнали.

Ось брама розчинилася, і звідти вилетів гусарський полк. А по­переду мчав вродливий та міцний лицар. «Так і летіло чорне волос­ся з-під мідної його шапки; маяв зав’язаний на руці дорогий шарф, вишитий руками першої красуні». Тарас аж оторопів, впізнавши у ньому свого сина. Батько дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо й наліво. І тоді не ви­тримало серце Тараса. «Як? —закричаввін. —Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б’єш!» Та Андрій ніби не бачив нічого перед собою. « Гей, хлоп’ята! Заманіть мені тільки його до лісу, заманіть мені тільки його!» — гукав Тарас. І у ту ж мить тридцять найбистріших козаків кинулися виконувати наказ.

Оглянувся Андрій, побачив батька, затрясся усім тілом і рап­том зблід… Вмить ущух несамовитий порив і спала безсила лють. В одну мит пропав, ніби й не було його зовсім, гнів Андрія. Бачив він перед собою самого тільки страшного батька.

«Так продати? Продати віру? Продати своїх? — кричав Тарас. — Стій же, злазь з коня!» Покірно, як дитина, зліз Андрій з коня й спинився ні живий ні мертвий перед батьком. «Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» — сказав Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю. Пролунав постріл.

Підбіг Остап. Побачив мертвого брата, і не повірив своїм очам. Не хотів вірити, що батько його вбив. І не встигнули вийти з лісу, як на Остапа напало шестеро вояків. Почалася жорстока бійка. «Добре, син­ку.. Добре, Остапе.. — кричав Тарас. — Ось я слідом за тобою!..» «Рубає й б’ється Тарас, сипле гостинці тому й іншому на голову, а сам дивить­ся вперед, на Остапа, і бачить, що вже знову зітнулося з Остапом мало не восьмеро разом. «Остапе!.. Остапе, не піддавайся!» Але вже перема­гають Остапа; вже один накинув йому на шию аркан, уже в’яжуть, уже беруть Остапа. «Ех, Остапе, Остапе.. — кричав Тарас, пробиваю­чись до нього, рубаючи на капусту всіх на своєму шляху. Ех, Остапе, Остапе…» Та як важким каменем ударило його самого в ту ж хвилину. «Все закрутилося й перевернулося в очах його. На мить змішано блис­нули перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля дерев з ли­стям, що майнуло перед самими його очима. І гримнувся він, як підру­баний дуб, на землю. І туман повив йому очі».

Х-ХІ

Остап потрапив в полон. Тарас вирушив до Варшави, у чому йому допоміг жид Янкель. Потрапивши на майдан, він дізнався, що саме тут мають стратити його сина та інших козаків. Невдовзі з’явився натовп, а попереду всіх йшов Остап. Тарас дивився на сина з юрби, не пропускаючи жодного руху його. Вони підійшли вже до місця кари. Остап зупинився, глянув на своїх, підняв руку вгору і промо­вив голосно: «Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять, єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! Щоб жоден з нас не промовив ні одного слова!»

Остап стійко терпів муки й катування. Ні крику, ні стогону не було чути навіть тоді, коли стали перебивати йому на руках і ногах кістки. Тарас стояв у юрбі, понуривши голову і в той же час гордо звівши очі, і тільки схвально говорив: «добре, синку, добре!» В ос­танні хвилини, ніби втрачаючи свою силу і шукаючи міцної підтримки твердого мужа, Остап вигукнув: «Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?» «Чую!» — пролунало серед мертвої тиші, і весь мільйонний натовп воднораз здригнувся.

XII

Сто двадцять тисяч козаків з’явилося на кордонах України. «Уся нація піднялась, — бо урвався терпець народові, — піднялась помститися за наругу над правами своїми, за ганебну зневагу своїх звичаїв». І між тими козаками найдобірніший був один полк, який очолював Тарас Бульба. Усе давало йому перевагу перед іншими: і похилий вік, і досвідченість, і вміння керувати своїм військом, і найсильніша за всіх ненависть до ворогів.

Коронний гетьман Микола Потоцький був вже дуже слабкий. І гетьман відпустив Потоцького, взявши з нього святу присягу за­лишити вільними всі християнські церкви, забути стару ворожне­чу й не чинити ніякої кривди козацькому воїнству. Але один пол­ковник не пристав на такий мир. Це був Тарас Бульба. Він закликав гетьманів та полковників не вірити ляхам. Втім гетьман не схотів слухати Тараса — і підписав угоду. Тоді Бульба зняв з себе чистий булат, дорогу турецьку шаблю з найкращого заліза, розламав її на­двоє, як тріску, і кинув далеко в різні боки обидва кінці, сказавши: «Прощайте ж! Як двом кінцям цього палаша не з’єднатися в одно і не скласти цілої шаблі, так і нам, товариство, більше не бачитися на цьому світі… Думаєте, купили спокій і мир; думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням: здеруть з твоєї голо­ви, гетьмане, шкіру, наб’ють її гречаною половою, і довго будуть бачити її по всіх ярмарках! Не вдержите й ви, панове, голів своїх! Загинете у вогких льохах, замуровані в кам’яні мури, коли вас раніш, як баранів, не зварять усіх живими в казанах!» Потім він звернувся до своїх козаків і запитав, чи хочуть вони вмирати чес­ною козацькою смертю. Чи, може, хочуть повернутися додому і « во­зити на своїх спинах польських ксьондзів»? Усі, як один, скрикну­ли, що підуть за ним.

І пішов Тарас Бульба по Польщі. І вже дійшов до Кракова. Ба­гато перебив він усякої шляхти, розграбував найбагатші і найкращі замки; порозпечатували й порозливали по землі козаки сторічні меди й вина, що дбайливо зберігалися в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж та інше добро, яке знаходили в комо­рах. «Нічого не жалійте! — примовляв Тарас… — це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові».

Потоцькому доручено було з п’ятьма полками неодмінно впійма­ти Тараса.

«Шість днів тікали козаки путівцями від ляхів; ледве витриму­вали коні небувалу гонитву й рятували козаків. Але Потоцький цьо­го разу впорався добре з дорученням. Він, не спочиваючи, гнався за ними й догнав їх коло Дністра, де Бульба зупинився на відпочинок, розташувавшись у зруйнованій фортеці».

Отут із двох боків, прилеглих до поля, і обступив його коронний гетьман Потоцький. «Чотири дні бились і оборонялися козаки, відби­ваючись цеглою й камінням. Але не вистачило ні запасу, ні сили, і поклав Тарас пробиватися крізь ворожі лави. І вже пробилися були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм прудконогі їхні коні, коли це раптом на бігу зупинився Тарас і гукнув:

-Стійте! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька моя дісталася вражим ляхам!

І нахилився старий отаман, і почав шукати в траві люльку з тютюном — свою вірну подругу на морі й на землі, в походах і дома. А тим часом налетіла ватага ляхів і вхопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм дужим тілом, але не посипалися вже, як колись, на землю, мов груші, гайдуки, що держали його.

-Ох, старість, старість! — промовив він, і заплакав старий кре­мезний козак. Та не старість була тому винна: сила подолала силу. Мало не тридцять гайдуків учепилося йому за руки й за ноги.

-Піймалася бісова ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки вигадати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати.

І присудили, з гетьманського дозволу, спалити живцем перед усім військом.

Недалеко стояло голе дерево, що грім розбив йому верхів’я.

Припнули Тараса залізними ланцюгами до стовбура, цвяхом прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль видко було козака, почали розкладати під деревом вогонь. Але не на вогонь ди­вився Тарас, не про вогонь він думав, на якому мали його спалити; дивився він, бідолаха, в той бік, де відстрілювалися козаки: йому згори було видно все, як на долоні».

І очі отамана блиснули радістю. «Прощайте, товариство! — гу­кав він їм згори. — Згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди зно­ву та гарненько погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що- небудь у світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде пора, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра!»

«А вже вогонь піднявся вгору і лизав його ноги, обіймаючи по­троху все дерево… Та хіба знайдуться у світі такі вогні й муки, така сила, що перемогла б козацьку силу?..

Не мала річка Дністер, а як пожене вітер з моря, то хвиля сягає до самого місяця! Козаки хутко пливли вузенькими двостеренними човнами, гребли в лад веслами, обережно минали зелені острови, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана».