Тюремна лірика В. Стуса. Здавна побутує в народі приказка про «тюрму» та «суму», від яких не слід зарікатися. Та жоден не бажав би в тому переконатися. Для Василя Стуса так склалась доля, шо він розплатився сповна за право відверто говорити владі про беззаконність її дій. За право народу на свободу він наклав і свободою, і головою. Як же вдавалось йому багато років чинити опір жорстокій системі, шо кинула його за грати, створивши дія нього жахливі умови? Усе це можна прочитати у тюремних віршах В. Стуса. Про що вони? Про гірку долю бранця чужої землі, про безнадію, трагізм долі і самотність. А ще про те, як вистояти за будь-яку ціну:

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон.

Сам характер вірша, шо складається з коротких речень, багато з яких інфінітивні, свідчить про рішучість автора, твердість його позиції і напружене бажання вистояти, хоч це так важко. То що ж давало йому сили? Те, що ніхто не може забрати, — спогади. У своїх тюремних віршах він не тільки передав почуття в’язня, він створив своєрідну естетику страждання. Стус знаходить точний образ, побудований на несподіваній метафорі: «Схились до мушлі спогадів — і слухай». Там заховані спогади з минулого життя, там захована любов і цілий світ, і вона мас все повернути:

Поверне все — ні в чому не відмовить

і обдарує певністю сповн блакитна мушля та, що луни ловить

і від вслухання стала голосна.

І серед цих спогадів — дорогі люди, пейзажі — усе, що пов’язане з почуттям міму, Батьківщини, як у вірші «На колимськім морозі калина»:

Собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Серед тюремного жаху В. Стус пише ліричні образи, роздуми, спогади, пейза-11 іі філософські вірші, у яких єдине, чого немає, — прокльонів:

Що тебе клясти, моя недоле? Не кляну, не кляв. Не прокляну. Хай життя одне тернисте поле, але перейти — не помину.

І от що цікаво — те, як використовує Стус часові форми. Інколи послідовно. Інколи компонуючи минуле з майбутнім. Інколи окремо: «…Жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Ці слова можна вважати життє-ііим кредо поета, що зберіг поезію серед жахливих умов тюрем, таборів, заслання, ‘іавжди його рятувала віра й надія, шо єднали всіх його товаришів у протистоянні системі:

Ми ще повернемось.

Обов’язково повернемось,

бодай —

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.