«Своєї вини я не визнав і в останньому слові». Василь Стус жив і загинув за те, щоб український на­род мав право на рідну мову, на історичну пам’ять, на са­мобутню культуру, на незалежну державність.

Життя Василя Стуса схоже на спалах – короткий і яс­кравий. Воно сповнене пекучого болю і трагізму. Тривалий час поезія Василя Стуса була недоступною читачеві, а сьо­годні вона вже повернена народові, задля якого він боров­ся і віддав своє життя. Його вірші, літературно-критичні праці є національною гордістю нашого народу, великим ду­ховним багатством.

Перша збірка поета з передмовою Андрія Малишка по­бачила світ у 1959 році, після чого кожного року у видав­ництвах «Донбас», «Дніпро» виходять нові твори поета, пе­реклади, літературознавчі статті. Його вірші – це поезія інтелектуальної напруги, своєрідного світобачення і світо­розуміння, це поезія, наскрізь пройнята українським духом.

У 1970 році Василь Стус промовив останнє слово над могилою талановитої української художниці Алли Горсь­кої, по-звірячому вбитої кадебістами. Йому не могли про­бачити тих правдивих звинувачень на адресу системи. Починається постійне цілеспрямоване цькування поета, а в січні 1972 року його заарештовують.

У листі до Президії Верховної Ради СРСР Стус писав про те, що він, український літератор, репресований за політич­ними мотивами, не вважає себе винним. Його боротьбу за демократію, він писав, розцінюють як наклеп на радянсь­кий лад, а схвильованість думки про кризовий стан україн­ської культури вважають націоналістичними. Так, люби­ти Україну, свій народ було в ті часи небезпечно. З такими безглуздими звинуваченнями поет не може погодитись, винним себе не визнає навіть в останньому слові на суді.

У віршах, які Василь Стус написав за ґратами, він ствер­джує себе мужнім борцем за долю народу, за майбутнє України. Він готовий піти шляхом великого Тараса Шев­ченка, готовий стати мучеником, як Павло Грабовський, і пронести свій хрест, ні в чому не докоряючи долі:

Над цей тюремний мур, над цю журу і над Софіївську дзвінницю зносить мене мій дух.

Згадаймо Тарасове: «Караюсь, мучуся, але не каюсь». Так і Василь Стус, незважаючи на драматизм своєї долі, злітав своїм духом у височінь і вірив, що обов’язково на­стане той день, коли Україна стане вільною:

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді не клонюся в передчутті недовідомих верст.

Він вірив, що нащадки обов’язково зрозуміють поета, якщо колись прочитають його твори:

Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя.

І чесно гляну в чесні твої очі, і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Василь Стус був мужньою людиною, і зламати його було нелегко. Його позбавляли права на закупівлю продуктів харчування, переводили до штрафних ізоляторів, майже щоденно оголошували догани. І де, безумовно, позначило­ся на здоров’ї поета: в грудні 1975 року його оперують – видаляють частину шлунка. Другий арешт був ще страш­нішим: з грудня 1982 року Василя Стуса, лауреата міжна­родного поетичного фестивалю в Роттердамі, відправлено на рік до камери-одиночки, а в карцері табору особливого режиму поет після тривалого голодування помер. Ось так жорстоко розправилася радянська влада з мужнім право­захисником, талановитим поетом.

Та навіть такі жахливі умови табірного життя не витра­вили з душі поетової почуття людської гідності. У своїх творах він порушує проблеми добра і зла, стверджує пере­могу справедливості. Його погляд відкритий, і це надає віршам оптимістичного звучання:

Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої очі…

Вірші, які він писав у в’язниці, пройняті страшною правдою табірного життя людей, які не жаліли себе зара­ди матері-України. У віршах «Не можу я без посмішки Івана», «Ярій, душе, ярій, а не ридай» та інших поет ство­рює образи людей з життя, заглиблюється в їх внутрішній світ, приходить до філософських узагальнень.

Такі видатні особистості, як Василь Стус, розвіювали морок, здавалося часом, непроглядної сваволі, наближали національне відродження України. І за це їм доземний уклін!