Світом править любов. Із середини XII століття в Європі набирає розвитку мо­гутній культурний рух Відродження, біля першовитоків якого стоїть «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі. Своїм твором великий італієць прагнув «вирвати усіх живих з кігтів недолі й повести їх до щастя». Комедія від першої до останньої сторінки пройнята постійним пошуком ново­го шляху в житті, який повинен обрати кожна людина. Проводячи своїх читачів через усі пекельні кола, через чистилище до раю, автор показує не тільки середньовічній людині, а й усьому людству взагалі, де шукати надію на спасіння. Під час незвичайної подорожі він намагається висвітлити глибокий зміст трьох шарів буття: свою власну драму, історію суспільства та світ природи.

Спочатку Данте описує похмурий ліс, який асоціюєть­ся в нього з сучасною поетові Італією, з гріховним світом, що потребує докорінних змін. Намагаючись вийти з лісу, герой зупиняється, бо йому на перешкоді стоять три звірі: пантера – символ привабливості земних радощів, лев – символ гордості і насильства, та вовчиця – символ жадоби й егоїзму. Саме ці вади вважав поет головною бідою людей свого часу, що й знайшло відображення у творі.

Лячно стає, коли читаєш опис пекла, так майстерно зроблений Данте. Над брамою цього похмурого місця спо­кути накреслено:

Ніщо не вічне, я ж на всі віки.

Лишайте сподівання всі, хто входить.

Ці рядки нагадують, що людське життя пов’язане із спо­діваннями, без них воно перетворюється на пекло. У різних пекельних колах ми бачимо душі тих, чиїм гріхом було лих­варство, марнотратство, гнівливість. Данте підкреслює, що чим глибше матеріальний гріх проникає в людську душу, тим страшніша кара її чекає. Через це в пеклі мучаться зловмисники, шахраї, зрадники. Автор приходить до дум­ки, що коли людина не буде у своїх вчинках керуватися вірою, надією, любов’ю, то її життя перетвориться на пек­ло вже за земного життя.

Після цього Данте потрапляє до Чистилища, де бачить душі тих, хто був дуже гордим, заздрісним, скупим, нена­жерливим чи марнотратним. Під час підйому на гору чисти­лища поет знову знайшов те важливе, що втратило людство: самостійність волі й думки, совість.

І ось перед Данте відкривається новий світ, сповнений краси і добра:

І я побачив світло, що, мов річка,

Блищало лиском в берегах святих,

До весняних лісів тяглася стрічка.

На берегах Святосяйної річки пломеніють вогняні квітки – це душі праведників. Ще вище розташований пре­стол Бога. Він ніби обіймає Всесвіт:

Уяву сила зрадила була,

Та, мов колеса, ясні, і веселі,

Жадобу й волю далі повела

Любов, що водить сонце й зорні стелі.

Захоплений цією красою і гармонією, поет приходить до розуміння, що світом править любов. Тільки вона ро­бить душу людини щирішою, добрішою, досконалішою. Той, хто вміє кохати, хто вміє жертвувати собою заради інших, не може скоїти злочину. Свою поему митець вва­жав святим твором, написаним з волі небесного творця, а головну мету людства вбачав у тому, щоб люди з полону егоїзму і жадібності вирвалися у світ нового життя.