Світанок. Летіки не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із зав­зяттям азартного гравця. Грей вийшов із гущавини в чагарник, розкиданий на схилі горба. Парувала й горіла трава; вологі квіти мали вигляд дітей, силоміць умитих холодною водою. Зелений світ дихав безліччю малюсіньких ротів, заважаючи Греєві йти серед своєї тріумфуючої тісняви. Капітан вибрався на від­крите місце, заросле пістрявою травою, і побачив тут сонну молоду дівчину.

Він тихо відхилив рукою гілку і спинився з почуттям небезпеч­ної знахідки. Не далі як за п’ять кроків від нього, згорнувшись, підібгавши одну ніжку і випроставши другу, лежала головою на затишно підкладених руках стомлена Ассоль. Коси її зсунулись у безладді, біля шиї розстебнувся гудзик, відкривши білу ямку; спідниця розкинулась і оголила коліна; вії спали на щоці, в затінку ніжної, опуклої скроні, напівзакритої темним пасмом; мізинець правої руки, що була під головою, пригинався до поти­лиці. Грей присів навпочіпки, заглядаючи дівчині в обличчя знизу.

Можливо, за інших обставин цю дівчину помітив би він тіль­ки очима, але тут він інакше побачив її. Усе зрушилось, усе усміхнулося в ньому. Природно, він не знав ані її імені, ані, тим більш, чому вона заснула на березі; він був з цього дуже вдоволе­ний. Він любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно сильніше; її зміст, не зв’язаний сло­вами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади і думки.

Тінь від листя підступила ближче до стовбурів, а Грей і досі сидів у тій самій малозручній позі. Все спало на дівчині: спали темні коси, спала сукня і складки сукні, навіть трава поблизу її тіла, здавалось, задрімала заради співчуття. Коли враження стало повним, Грей увійшов у його теплу хвилю і поплив з нею. Давно вже Летіка гукав: “Капітане, де ви?” — та капітан не чув його.

Коли він, нарешті, підвівся, нахил до надзвичайного захо­пив його зненацька з рішучістю і натхненням роздратованої жінки. Замислено поступаючись їй, він зняв з пальця старо­винний коштовний перстень, не без підстав міркуючи, що, може, цим підказує життю щось істотне, подібне до орфо­графії. Він обережно опустив перстень на мізинець, що білів з-під кіс. Мізинець нетерпляче ворухнувся й поник.

Глянувши ще раз на це відпочиваюче обличчя, Грей обер­нувся і побачив у кущах високо зведені брови матроса. Летіка, роззявивши рота, зорив на Грея з таким подивом, з яким, певне, дивився Іона на пащу свого вмебльованого кита. А, це ти, Летіко? — сказав Грей. — Подивись на неї. Що, гарна? Чудове художнє полотно! — пошепки закричав матрос, що полюбляв книжні вирази. Тихше, Летіко. Ходімо звідси.

Вони відійшли в кущі. їм слід було б тепер повернути до човна, але Грей зволікав, розглядаючи далину низького бере­га, де над зеленню й піском струмив дим коминів Каперни. В цьому диму він знову побачив дівчину.

Тоді він рішуче повернув, спускаючись уздовж схилу; мат­рос, не питаючи, що трапилось, ішов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Грей раптом сказав: Чи не визначиш ти, Летіко, своїм досвідченим оком, де тут трактир? Мабуть, отой чорний дах, — зміркував Летіка, — а проте, може, й не він. Що ж у цьому даху прикметного? Сам не знаю, капітане. Нічого більше, як голос серця. Вони підійшли до будинку; то був справді трактир Меннерса. У відчиненому вікні, на столі, було видно пляшку; біля неї чиясь брудна рука доїла напівсивий вус.

Хоч година була рання, в загальному залі трактирчика розташувалися троє відвідувачів. Біля вікна сидів вугляр, влас­ник п’яних вусів, що їх ми вже бачили; між буфетом і внутріш­німи дверима залу, біля пряжені й пива, знайшли собі місце двоє рибалок. Меннерс, довготелесий молодий хлопець, з нуд­ним обличчям у ластовинні і тим особливим виразом хитрої спритності в підсліпуватих очах, який властивий гендлярам взагалі, витирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі ле­жав сонячний відбиток віконної лутки.

Щойно Грей ступив у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов з-за свого захистку. Він од­разу вгадав у Греєві справжнього капітана — категорія гостей, яких він бачив рідко. Грей спитав рому. Ви, звісно, знаєте тут усіх людей, — спокійно мовив Грей. — Мене цікавить ім’я молодої дівчини в косинці, в сукні з роже­вими квіточками, темно-русої і невисокої, віком від сімнадцяти до двадцяти років. Я зустрів її недалеко звідси. Як її ім’я?

Він сказав це з твердою простотою сили, яка не дозволяє уникнути заданого тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався і навіть посміхнувся трохи, але зовні підкорився характерові звер­тання. А втім, перш, ніж відповісти, він помовчав — лише заради безплідного бажання догадатись, у чому справа. Гм! — сказав він, підводячи очі до стелі. — Це, певне, “Корабельна Ассоль”, ніхто інший. Вона недоумкувата. Справді? — байдуже спитав Грей, відпиваючи чималий ковток. — Як же це сталося? Коли так, то зводьте послухати.

І Хін розповів Грею про те, як сім років тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Зрозуміло, ця історія, відтоді як жебрак ствердив її буття в тому ж трактирі, набула обрисів грубої і заяложеної плітки, але суть лишилась непорушною. Відтоді так її і звуть, — сказав Меннерс, — звуть її “Ас­соль Корабельна”.

Грей машинально глянув на Летіку, який і досі був скром­ним і тихим, потім його очі звернулись до курного шляху, що проходив повз трактир, і він відчув ніби удар — удар водночас у серце й голову. На шляху, обличчям до Г’рея, йшла та сама Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився цинічно. Дивні риси її обличчя, що нагадували таємницю незабутньо хвилюючих, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, але щоб вони випадково не обернулись, Грей мав мужність відвести погляд на руді очі Хіна. Після того, коли він побачив очі Ассоль, розвіялась уся задубілість Меннерсового оповідан­ня. Тим часом, нічого не помічаючи, Хін вів далі: Ще можу повідомити вас, що її батько — справжній мер­зотник. Він утопив мого татуся, ніби кицьку якусь, прости Господи. Він…

Його обірвало несподіване дике ревіння позаду. Страшно поводячи очима, вугляр, скинувши хмільне заціпеніння, рап­том гаркнув співом і так люто, що всі здригнулися: Корзиннику, послухай,

Лупи з нас за корзини!..

Хін Меннерс обурено знизав плечима. Паскуда, а не людина, — сказав він з моторошною гідні­стю скнари. — Щоразу така історія. Більше ви нічого не можете розповісти? — спитав Грей. Хто — я? Я ж вам кажу, що батько — мерзотник. Через нього я, ваша милосте, осиротів та ще дитиною мусив само­стійно підтримувати тлінний прожиток… Ти брешеш! — несподівано сказав вугляр. — Ти брешеш так підло й неприродно, що я протверезився.

Хін не встиг розкрити рота, як вугляр звернувся до Грея: Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Така порода. Можете бути спокійні, що вона така ж здорова, як ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімде­сят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде пішки з міста, а я продав своє вугілля, я вже неодмінно посаджу дівчину. Нехай вона сидить. Я кажу, що в неї добра голова. Це одразу видно. З тобою, Хіне Меннерсе, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Але я, добродію, у вільному вугільному ділі зневажаю пересуди й поголоски. Вона говорить, як доросла, але химерна її розмова. Прислухаєшся — начебто все те ж самісіньке, що ми з вами сказали б, а в неї те саме, та не

Вважаючи, що розмова обернулась на явну образу, Мен­нерс пронизав вугляра поглядом і зник за шинквасом, звідки гірко спитав:зовсім так. От, наприклад, якось зайшла мова про її ремесло. “Я тобі ось що ска­жу, — говорить вона і три­мається за моє плече, як муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, тільки зав­жди хочеться придумати щось особливе. Я, — каже, — так хочу приловчитися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, а веслярі ве­слували б по-справжньому; потім вони пристають до берега, віддають причал і чин-чином, наче живі, ся­дуть на березі закусувати”. Я, бачте, зареготав, мені, отже, смішно стало. Я кажу: “Ну, Ассоль, це, бач, така твоя справа, і думки тому в тебе  такі, довкола подивись: усі в роботі, як у бійці”. — “Ні, —каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка рибалить, він думає, що впіймає вели­ку рибину, якої ніхто не ловив”. — “Ну, а я?” — “А ти? — сміється вона. — Ти, мабуть, коли насипаєш вугілля в кошика, то думаєш, що він розквітне”. Он яке слово вона сказала! І нада­ло ж мені в ту хвилину, признаюсь, подивитись на порожнього кошика, і так мені ввійшло в очі, немовби з лози поповзли бруньки; лопнули ці бруньки, бризнуло по кошикові листям і зникло. Я трішки протверезився навіть. А Хін Меннерс бреше, аж слухати сором, я його знаю! Накажете подати що-небудь? Ні, — сказав Грей, дістаючи гроші, — ми встаємо і йдемо звідси. Летіко, ти зостанешся тут, повернешся надвечір і мов­чатимеш. Довідавшись про все, що зможеш, перекажеш мені. Ти зрозумів? Люб’язний капітане, — сказав Летіка з деякою фамільяр­ністю, спричиненою ромом, — не зрозуміти цьогоможе тільки глухий. Чудово. Запам’ятай також, що в жодному випадку, який тобі трапиться, не можна ні говорити про мене, ні згадувати навіть моє ім’я. Бувай!

Грей вийшов. Дух негайної дії опанував ним. Він отямився і зібрав думки, тільки коли сів у човен. Сміючись, підставив руку, долонею догори, палаючому сонцю, як зробив це одного разу хлопчиком у винному погребі, потім відплив і заходився швидко веслувати у напрямку гавані.