Тема кохання в українській літературі. Кохання… Воно сильніше за смерть, вічне й завжди молоде. Воно в піснях і в душах. Йому акомпанують солов’ї, а часом і гармати. Та повсякчас — це одне з найсильніших і найкращих почуттів, на яке здатна людина.

Уся світова література — свідчення того, яке місце посідає це почуття в житті людей.

Кохання! Згадується безсмертний ПІекспір… Згадуються й гуцульські Ромео та Джульетта, такі пісенні та прекрасні, хоч і трагічні почуття Івана й Марічки (М. Коцюбинський, «Тіні забутих предків»), і велика любов Марусі Чурай, що «чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, «Лісова пісня»). Але іноді це святе почуття спотворюється, стає якимось приземленим, навіть брутальним, як, скажімо, стосунки того ж Лукаша з Килиною. Хоча взагалі пристрасть і ніжність можуть органічно зливатися, надаючи повноту щастя.

Подібне ми знаходимо і в поезії.

А я тебе кохати буду

За те, що не упала ти

Ні у потворну безвість бруду,

Ні у нудоту чистоти.

(Д. Павличко, «Моя гріховнице пречиста…»)

Кохання окрилює людину, підносить над буденністю. Починає здаватися, що твій обранець чи обранка найкращі у світі, а твоє власне почуття якесь особливе, якого ще ніколи не було.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання

(В. Сосюра, «Так ніхто не кохав…»)

Приходить це прекрасне почуття до людини в різному віці. Максим Рильський з теплою усмішкою згадує в поемі «Мандрівка в молодість» про свою дитячу закоханість.

Але завжди кохання — це диво, і віриться, що воно триватиме вічно.

Це не чудо, не чад, мені страшно такого кохання.

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік:

Ця тривога, ця ніжність, незатьмарений рай без вигнання,

Заворожене щастя, — чи буває таке навік?

(Ліна Костенко, «Це не чудо…»)

Та перше кохання рідко буває «навік», але «у багатті другого кохання першого завжди іскринка тліє» (Д. Павличко, «Ти мене гуцулом називала…»).

Сестру я Вашу так любив…

Я Ваші очі пам’ятаю…

І раптом небо… шепіт гаю…

О ні, то очі Ваші, — я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив… — так своєрідно згадує свою першу (чи вже другу?) закоханість П. Тичина («О люба Інно…»). Отже, можна кохати і двічі, і тричі (згадайте вірш І. Франка «Тричі мені являлася любов»).

Часто кохання буває пов’язане з болем. Цьому різні причини. Найтрагічніша з них — смерть когось із закоханих. Кров’ю обливається серце дядька Оверка, дружину якого повісили фашисти (В. Симоненко, «Червоні конвалії»). Глибоке горе відчуває Шура Ясногорська (О. Гончар, «Прапороносці»), весь час перед її очима стоїть сопка, де загинув її Юрась;

Іноді біль виникає від того, що кохання не знайшло відповіді. Ми знаємо це із віршів збірки «Зів’яле листя» І. Франка, із циклу «Пахощі хвої» Д. Павличка, із віршів Лесі Українки, присвячених Сергієві Мержинському.

Але ще болючіше зустрітися із зрадою. Який жах почути від коханого «Отвяжися, дура!» (Т. Г. Шевченко, «Катерина») — справді, жити не захочеться.

Маруся Чурай вбиває зрадника, але й сама гине, переживши його десь на півроку, мабуть, що швидше від туги, ніж від хвороби.

Але не рідше ніж зраду, навіть частіше, зустрічаємо ми її протилежність — вірність. Скількох прекрасних людей, здатних бути вірними, оспівано в нашій літературі! Від Ярославни, до… не перелічити.

Існує леґенда про лебедину вірність — лебідь, що втратив пару, піднімається високо в небо і падає, склавши крила, на землю. Беззаперечно, це дуже романтично. Але люди — не лебеді. Вони здатні подивитися на життя щирше. Не випадково цю леґенду розповідає Шурі Воронцов (О. Гончар, «Прапороносці»), нагадуючи, що ці прекрасні, чисті птахи бачать лише своє озеречко, — і в душі дівчини починає жевріти іскорка нового кохання. ІПура не забула Юрія, але життя триває…

Час лікує рани. Люди продовжують жити, трудитися, і знов, і знов кохати, бо це почуття робить людину кращою.

Я вродливий з тобою,

Розумний з тобою.

У тобі — моя ніжність І серце моє.

(В. Симоненко, «У душі моїй…»)

Кожен з нас мріє зустрітися зі справжнім великим коханням, у якому стільки краси й сили!