Серед радощів життя лише три були найважливішими у творчості і житті поета Генріха Гейне — Кохання, Німеччина і Природа. І хоча у цьому ряду Природа названа останньою, вона незмінно присутня в усіх поетичних творах Гейне.

Світ природи у творах Генріха Гейне. Поет любить дерева, їхню горду красу. Кожне дерево для нього — не просто образ, а й символ. Так сосна і пальма у вірші «На півночі дикій…» — символи ірагічної самотності людей, які тягнуться один до одного і ніколи не зможуть подолати відстань між ними. «Місячним світлом сп’яніли липи…» — пише поет, і виникає образ прекрасного, сповненого пахощами літа. Листочки липи для Гейне — немовби серця, тому закоханим подобаються ці теплі дерева.

Гуляю між квітками

І сам між них розквітну…

Стримана і непоказна природа Німеччини для Гейне наймиліша, найрідніша, пай поетичніша. Її ліси, луки, ріки і водоспади — усе стає предметом уваги попа. Рідна країна схожа на заквітчану красуню, уся вона є не лише об’єктом для милування, а й носієм духовних сил народу. Улюблений місяць Гейне — травень. V його віршах ніби живуть весняні звуки зеленого лісу, дерев, пробуджених від зимового сну. Ці звуки перетворюються на неповторну і чарівну музику:

Заспівали всі дерева,

Із гніздечок чути трелі.

Хто веселий капельмейстер

У зеленій цій капелі?

У Гейне все живе, все може думати, страждати, співати і співчувати. Він порівнює ніжні сині фіалки з очима, які виглядають із зеленої трави. Лілеї у його віршах соромливо схиляють голівки до води, а троянди шепочуться із вітром, білі лілеї у віршах Гейне — символ святості і чистоти, а фіалки і троянди — символи кохання. Але цілком традиційні квіткові символи поет наповнює новим духовним змістом, сповненим ніжності і натхнення.

Поетичний світ Гейне населений птахами, які виспівують свої пісеньки у віршах про кохання. Серед них солов’ї, горобці. У кожному звуці їхніх рулад — ніжні і гіркі пісні кохання. Є і легендарний птах Фенікс, який може воскресити розбите серце нещасного закоханого.

Славлю тебе, о вічнеє море,

Ти співаєш мені, ніби голос вітчизни… —

пише Гейне. Для поета море — це завжди буря, боротьба зі стихією, символ неспокою. У віршах завжди є хтось або щось, що кидає виклик нестримним грозам і хвилям. У вірші «Гроза» — це маленький кораблик, якому довелося пуститися у «небезпечний танець», а сама буря нагадує напружену гру музичних інструментів у великому оркестрі природи: «один голосно свистить, інший трубить, тре-іїй водить по струнах глухого басу…» У вірші-баладі про Лорелею це сміливий закоханий юнак, який мчить за своїм коханням, незважаючи на страшні хвилі і вітер. Море у Гейне живе, до нього можна звернутися із запитанням, як герой вірша «Запитання», або наказати хвилям не шуміти, бо «все загинуло — і щастя, і надія», — як герой вірша «Корабельна аварія».

Згодом мине час, мине юність Гейне, і він буде сміятися з себе, свого пантеїзму, обожнювання краси, прагнення до гармонії. Він скаже, що якщо природа і храм, то досить старий і невдалий, і у тому храмі можна впасти з прогнилих сходів… Але це буде потім. Ми ж пам’ятатимемо Гейне юним Паном із флейтою біля вуст. Пам’ятатимемо його дивні поетичні рядки про зорі, небо і кохання.