…Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути ґелґотання гусей… І сопілка, люба серцю сопілонька! Дитинство… Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько… Ну годі, годі вже. Пора…

Вітре-цигане, кличуть в дорогу

Гори високі, далекі краї,

Трави у росах, місяць і зорі,

Вогнища ночі й думи сумні…

«Світ ловив мене, та не спіймав». І знову в дорозі мандрівний філософ. За спиною все та ж худа торбинка, а в ній — скибка житнього хліба, та ще сопілка… Угорщина, Словаччина, Польща, Петербург, Братислава, Відень, Будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. Не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї!.. А далі.., далі Україна…

Стоїть явір над горою,

Все киває головою,

Буйні вітри повівають,

Руки явору ламають.

А вербички шумлять низько,

Заколишуть мене в снах,

Тут тече потічок близько,

Видко воду аж до дна…

Україна. Тут пізнав Сковорода і «панську ласку», і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх «народних пиявок» наскрізь:

Той безперервно стягає поля,

Той іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк…

Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: «Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим».

Не раз хотіли заманити українського волелюба до «золотої клітки», але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами — «своя сопілка та вівця дорожча царського вінця». «Дивак, — гадали, — не від світу цього. Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?». Та «не все те не вірне, що тобі не зрозуміле». Свобода, вольність — ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу!

Що є свобода? Добро в ній яке є?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

…Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але… завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя… Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум’яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб.

І виламавши палицю із тину,

Він темними байраками пішов,

Кріпацьким діткам викладать латину,

Бентежити думками рабську кров…

Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився від усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір…

…Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. У ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його на службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався.

Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:

— Був, але вчора пішов.

— Куди?

— Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили…

Зрештою, недалеко від хутора, край дороги, на високій могилі, «запримітив» вельможа того, кого шукав. Він сидів-спочивав, поклавши книжку на коліна і заглибившись у читанні. Переказав йому посланець прохання її величності, а у відповідь почув невдячне:

— Передайте цариці-матушці, що я благодарствую. Рідного краю не покину, до Петербурга не поїду.

— Але ж вас запрошує сама ца-ри-ця! — вигукнув оторопілий вельможа. — Вас чекають щедрі царські нагороди, титули, маєтки!

— Я живу так, як учив і вчу інших… А ганятись розумній людині за багатством і славою дуже небезпечно… Шукав чиж солодкої їжі та красивої клітки і зрештою не помітив, як у неволю попав. Отож і мені: краще сухар із водою, аніж мед з бідою…

— Але ж ви, блукаючи серед чорного народу, носите свічку перед сліпими, а без очей не побачиш світла? Ви звонар для глухих, а глухому не до дзвону!

— Це ви так думаєте про народ, а я знаю інше: немає сну непробудного! Від усякого сну прокидаються, і хто спить, той не мертвий. Коли виспиться, то прокинеться!

Так казав мудрий Сковорода — пристрасний шукач правди, непохитний борець проти насильства і сваволі. Він зазнав у своєму житті досить переслідувань, заборон та обмежень. Гостре каміння, бур’ян, ще й колючки кидали йому під ноги, але зламати шанованого народом поета-любомудра, зробити з нього «придворного філософа» не зміг ніхто.

Хай прикладаються прочани

До переляканих ікон,

Хай прорікає Первозванний

Царів, панів, корону й трон, —

Та з палицею пілігрима

У нові села й городи

Прямує тінь неутомима

Григорія Сковороди.

«Світ ловив мене, але не впіймав», — написано на його надгробку. І, справді, світ несправедливості, жорстокості, світ кріпосників і церковників, світ панів, вельмож, царів так і не зміг впіймати великого мислителя-вільнодумця у свої тенета…

Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

З припорошілими саквами,

Що до цілющої води

Простує, занедбавши храми..