СВЕКОР

Василько був хлопчиком із великими сірими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола. Тими очами, а ще поважною ходою Василько завжди викликав усмішку у дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачачи його, подумав би, що то гримає старий бородатий Микита-ча- бан, а не малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани.

Варто за обідом комусь крихти залишити, або борщ пролити, так він одразу починає сварити: «А нащо так накришувати та наля­пувати!» Якщо забуде хто шапку в хаті зняти, він зразу видереться на лаву, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: «Он бач, що там таке!» Не вподобається йому що-небудь — зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей, ведеться! За те всі в сім’ї називали його «свекром».

Мати казала малому, що, краще б букваря та азбуки вчився. Бо, мовляв, вже женитися пора, а Василь раз у раз шмарується попід піччю. На ці слова хлопчина лише відповідав, що, якщо хочуть, не­хай женять. А до школи ходити він не хоче, бо вона ж хліба не дасть!

Якось зібралася родина за столом, а батько й каже, що втомив­ся вже, старий став: ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять. Треба, мовляв, оженити котрого-небудь із хлопців та й хазяйство з рук передати. Але кого? Миколі на осінь у москалі треба йти. Петро не скінчив ще науки своєї… Залишається Василь. Він же й до ха­зяйства більше має охоти, ніж до вчення.

Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж вухо наставляє, щоб почути батькову мову. Те, що він чує, подобається Васильку, проте він гадає, чи не жартує батько? А родина уся підтри­мує батька та чекає відповіді хлопця.

І малий вже думає, що це було б добре. Жінка б йому обід варила, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: «Ста­ра, а принеси огню, я люльку запалю!..» Тож, вирішив погодитися.

На тому і зійшлися. А в Василька вже й дівчина одна була на думці. Давно вже сподобалась йому чорноброва Ганна — ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чо­боти, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, за­плакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.

Тож вирішили йти сватати.

Але спочатку батько вирішив попередити сина, що йому ще тре­ба буде й в громаду ходити, податки платити. Замислився Василь­ко: це ж треба десь гроші брати. А батько й каже, що Василько ж буде заробляти: орати, косити… Він тепер хазяїном буде, і всі його слухати будуть.

Потім батько сказав, що хлопцю ще треба буде себе й жінку году­вати й зодягати, сестру заміж віддавати, батька з матір’ю до смерті доглядати. Василька аж у жар кинуло, як це почув. Він уже й не ра­дий був, що розпочав таку справу! Очі зразу налились слізьми. Василь­кові зробилося і боязно чогось, і, Боже, як шкода тата з мамою… Хліб нипав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив: «Я ма-а-лий ще!..»

Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зарего­тали.

Василько глянув кругом, зрозумів, що то все були жарти, і з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувся на піч.

З тих пір, як хто його спитає, чи скоро женитись буде, відпові­дає, що то така морока, що хай її кат візьме.