СТАРШИЙ БОЯРИН

Розділ І. У червні 1912 року Гордій Лундик приїхав із Черкаської учи­тельської семінарії в село Тернівку до своєї тітки Горпини. Здобути освіту йому допоміг місцевий священик Дмитро Діяковський. Лун­дик приїздив сюди щороку, але цей рік був особливий: він отримав посвідку, що може навчати в народних класах.

Повечерявши, Гордій вирушив до клуні і ліг спати на сіно, ви­рішивши вранці відповісти на всі запитання тітки, яка зараз пора­лася по господарству.

Втім, Лундику не спалось. Він згадував семінарське життя, за яким вже давно тужила його душа. Погляд юнака впав на зірку над церквою — таку далеку, недосяжну, мерехтливу. < З’явилося дике бажання схопитися і бігти до тітки. І коли там двері заперті, то скажено гнатися через поле, поки не зустріне якусь людину, може дівчину, і вхопити її руку, притиснути до серця і крикнути: «Лю­дино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі- манюсенькі… І роковані на поталу комусь страшному і незбагнено- му… і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання, бо за ту кривду, що ми з’явилися на світ, ніхто ні перед ким не стане поку­тувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих»>. І раптом він почув чийсь спів. Невідома душа співала сповнену розпачем пісню. Гордій кинувся через яр — до попового дому, звідки лунав цей спів. І рап­том перед його очима з’явилася жінка — у білій сорочці, з розпуще­ною косою. З’явилась — і зникла. Юнак подумав, що все це нагадує сюжет якоїсь казки про відьом та потопельниць. Аж ось з-за рогу вийшла дівчина. Гордій попросив дати йому руку, щоб упевнитися, що перед ним жива істота. А коли дівчина простягла руку, він, під впливом якогось несподіваного почуття, притиснув її до себе і почав Цілувати.

Спочатку вона не боронилася, але потім швидко вирвалась, і, крикнувши: «Скажений!», вскочила у сіни.

Розділ II

Вранці тітка Горпина пішла до двору священика. Увійшовши, вона побачила наймичку Дуньку, і спитала, чи панна вдома. Та відпо­віла, що так, але вона, мабуть, ще спить — бо останніми днями мала багато клопоту перед весіллям. Потім дівчина розповіла, що панна приходила до неї і питала, що є щастя. А вона думала, що, якби жила так, як панночка, то вже була б щаслива. Вона порадила звер­нутися до ворожки.

Панна ж нахилилася до неї і якось дивно прошепотіла: «А все- таки я одружуся з Харлампієм Пронем. І скажу, аби він покликав у старші бояри Гордія Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неї. А до тебе в ліжко ніколи, ніколи не приходитиму».

Тітка Горпина сказала, що хотіла передати священику, що Гордій прийде до нього з подякою через тиждень — бо доти вона хоче його трохи відживити. І попросити, щоб священик не гнівався на нього. Дунька пообіцяла усе переказати. Тітка пішла.

Розділ III

Коли вранці Гордій спитав тітку про той нічний спів, вона розпо­віла сумну історію.

Жив собі якось страшний дід — Маркур Пупань. Він володів сатанинськими чарами і зводив жінок з розуму, а потім позбавляв життя. І вирішили мужики йому помститися. І виникла бійка, у якій багато мужиків полягли. У тому числі і батько Гордія — бо ж мати Пупань так само згубив, як інших жінок. Але поштовхом до бійки був випадок із Марфою, жінкою священика, яку Маркур ви­крав і лише через кілька днів повернулася вона зовсім не в собі. І з того часу можна було бачити її при дорозі і чути спів її. Та завжди, коли спів цей чули, якесь лихо ставалося.

Розділ IV

Наступного дня Гордій пішов на город, що на березі річки, підгор­тати картоплю. Аж ось до нього наблизилась бричка, а в ній — дід Гарбуз із тією самою дівчиною, з якою в нього вийшло таке дивне знайомство минулої ночі. Панна Варка запросила його до брички і ска­зала, що хоче, аби він був старшим боярином на її весіллі. Потім вона сказала, що повезе хлопця познайомитися з нареченим. І попередила, згадавши ніч їхнього знайомства, щоб не було ніяких « екстраваганцій». Та Лундик ніби не чув слів дівчини. Він почав говорити їй про кохання, а потім вхопив її та спробував поцілувати. За що вона боляче вдарила його батогом і виштовхнула з брички. Залишаючи хлопця, панна ска­зала, щоб він приходив до священика завтра о дванадцятій.

Розділ V

Наступної ночі хлопець дуже хотів побачитися з панною Вар­кою, навіть ходив до попівського двору. Але дівчина не з’явилася. Натомість його весь час переслідували якісь страшні примари. То чорна курка, то сич, який зловісно кував і ніяк не хотів відлітати. Наостанок він побачив ту саму жінку в білому, яка співала тієї ночі. Це налякало його і змусило повернутися до клуні.

Розділ VI

Батько панни Варки, отець Дмитро Діяковський, після закін­чення Київської духовної семінарії одружився із вродливою співач­кою церковного хору і став священиком у селі Тернівці. Він мав добре господарство, утримував найкращу в околиці амбулаторію, допомагав талановитим дітям отримувати освіту, дбав про старих,залучав селян до української культури. Народ обрав отця Дмитра до російської Державної Думи. І він вирушив до Петербурга.

Після жахливої смерті дружини отець Дмитро повернувся у село, покинувши усі справи. А незабаром він почав зникати кудись ночами. Ходили чутки, що він ганяється за марою Маркури Пупа- ня. Лише майбутнє весілля дочки з багатим паном ніби змусило священика отямитися.

Отже на двір отця Дмитра і прийшов Гордій о 12-й годині на­ступного дня.

Розділ VII

Зустріли його дуже прохолодно і навіть непривітно. Панотець присік усі чемні привітання Гордія, сказавши, що вони лицемірні, бо сам Лундик — атеїст. Потім якийсь час розмовляли про літера­туру, про Винниченка та про долю країни. І весь цей час панувала напружена атмосфера, яку трохи розвіювала лише Варка, що пиль­но слідкувала за усіма. Але коли Пронь, наречений Варки, втрутив­ся у розмову, Гордій відчув нестримну ненависть до нього. Пронь спитав, чи бачив Гордій того чорного кремезного коня що стоїть на дворі. Він схожий на коня Маркури Пузаня — і купив він його для того, аби їздити і нагадувати мужикам, що мають у ньому такого добродія, якого вони убили колись. Потім він достав пістолет, і, по- клаши його на стіл, сказав, що стрілятиме, як і поміщики у Росії, в кожного, хто потягнеться до його землі. «То вам і доля випаде така, як кацапським можновладцям!» — відповів Гордій. На що Пронь заперечив: «Помиляєтеся ви разом з панотцем Дмитром. А втім, шановний господар на початку своєї священичеської діяльності справді був небезпечний існуючому ладові. А тепер уже все гаразд…» Дійшло до того, що Лундик не втримався й ударив Проня. Варка вибила пістолет в нареченого, який вимагав, щоб Гордій став навко­лішки. Нарешті втрутився отець Дмитро, сказавши, щоб Пронь більше не з’являвся цього тижня в його домі, бо панна Варка їде до родички в Полтаву. Сама Варка нічого не відповіла.

Розділ VIII

Гордій повернувся додому і сказав тітці, що має намір одразу піти у сусіднє село. Він хотів улаштуватися вчителем у школі, якою завіду­вав його товариш. Тітка сказала, що нехай він робить, як вирішив.

Потім Горпина розповіла племіннику про страшний сон, що їй наснився. Ніби прийшов до неї Маркера Пупань і обіцяв «довести її до краю».

У сутінках біля двору дійсно з’явився чорний вершник. А неза­баром пішли чутки, ніби Лундик повісив свою тітку, забрав гроші і втік.

Розділ IX

Служниця Дунька у розмові з панною Варкою сказала, що та — відьма. І що вона бачила, як панна виходила вночі і співала тих пісень. Варка розповіла, що коли була у ворожки, та сказала, що дівчина не матиме щастя, доки її покійна матір не знайде спокою. Адже вона встає з того світу і співає вночі. Ворожка сказала, що хтось з рідних повинен заспівати цю пісню замість неї, після цього повернувшись тією ж стежкою, що літають відьми. Саме за цим і застав дівчину Гордій тієї ночі.

Розповідь обірвав отець Дмитро, який увійшов в кімнату і лагід­но звернувся до дочки. Варка довго розмовляла з батьком, казала, як почувалася чужою і страждала. Уночі з двору священика виїхала бричка з вузлами, чемоданом та корзиною. В задку сидів отець Дмитро з дочкою, а на козлах кіньми правував дід Гарбуз.

Розділи X—XI

Те, що залишилося у садибі отця Дмитра, розібрали селяни. Тож невдовзі вона зникла зовсім.

У вівторок увечері Гордій ішов, як йому здавалось, у якісь ката­комби. За ним йшов другий, сухий та мовчазний, з сокирою за по­ясом. Грубий селянин відімкнув двері, і Лундик опинився у великій кімнаті. Там сидів пан Підотаманчий. Селянин, який привів Гордія, сказав, що спіймав того в лісі, подумав, чи не підглядач, тому вирі­шив привести до отамана.

Писар Петро Пахомович зачитував Мелеті Сверделецю Статут братства «Перший курінь вільних українців». Це братство було за­сновано «для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьк­івщини». Серед братчиків Гордій бачить отця Дмитра. Він повідом­ляє хлопцеві, що Варка знаходиться в Лебединському монастирі.

Члени братства вирішують переїхати у Волинські ліси. Але пе­ред тим мають забрати 20 тисяч карбованців у Проня.

Розділи ХІІ-ХІІІ

Лундик пішов до Харлампія Проня разом з іншими братчика­ми. Під час операції він смертельно поранив Проня. Перед смертю Пронь сказав, що це вонидовели тітку Горпину до смерті, але свідків немає, тому на Гордієві завжди залишиться печать убивці. І Варка теж сказала, що не поїде із вбивцею.

Розділ XIV

Увечері Гордій приїхав до тітчиного хутора. Прийшовши до її гробу, він подумки звернувся до тітки: намагався сказати, як багато вона для нього важила, що увесь час перебування в її домі він відчу­вав її турботу, що дуже вдячний за це. Саме у цей час він почув голос Варки.

Вона стояла у рясі, а її коса була опущена на спину і підв’язана білою стрічкою на потилиці — як тоді, коли він вперше її побачив. Варка запропонувала хлопцеві піти з нею на Полтавщину до това­ришки і там влаштуватися на роботу. Якщо він згоден, казала дівчи­на, то вони мають переодягтися в селянський одяг і обвінчатися.

Гордій і його наречена самовільно «вінчаються» біля могили тітки Горпини Корецької, адже обставини склалися так, що моло­дята не мають можливості виконати церковне таїнство шлюбу, бо поспішають втекти від переслідування поліції, яка переконана, що тітку вбив небіж: «Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не «на віру», як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами обвінчатися, — озвалася Варка до коханого. — Я скину оцей хрест на ланцюжку, — і почала його знімати з шиї, — і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб нашої тітки. Прав­да, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо на­прикінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю… Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком, — і вона показала на гріб рукою, — що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі».

Вони вийшли з села і, «сміючися, пішли швиденько межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і найбільшого горя, і, може, найбільшої повноти сердечного втихомирення», — дві ма­ленькі постаті на землі, що летить у чорну ніч, між густі зорі, за які вони зачепляться і впадуть у світову безодню. «Бо ми знаємо, що все на землі з’являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і зали­шити який слід, то ненадовго… І розголос про нього щоб ішов не довше луни на живий голос у лісі раннього ранку…».