Справжня любов творить дива. «Наталка Полтавка» — перша класична українська п’єса, що заклала основу національного репертуару. Ось уже понад двісті років вона не сходить зі сцен ака­демічних театрів і кожна вистава збирає повну залу. Я теж з однокласниками була на спектаклі, який захопив нас простотою і довершеністю, колоритними образа­ми героїв, чудовими піснями. Звичайно ж, усім сподобалася головна героїня На­талка — «дівка проста, не красива, з добрим серцем, не спесива». Вона працьови­та, розумна, любить матір, поважає старших, вірна в кохані, здатна довгі роки че­кати свого Петра, не маючи від нього жодної звістки. Наталка не боїться залиши­тися старою дівою і відмовляє возному, хоча він багатий, фамотний, обіймає чи­новницьку посаду. «Ви пан, — говорить Наталка возному, — а я сирота; ви бага­тий, а я бідна; ви возний, а я простого роду». Усі глядачі дружно сміялися, коли на сцену виходив возний. Та й режисер постарався, підібрав герою кумедний, з точки зору сучасного глядача, одяг: куценький картатий піджачок, панталони, що обтя­гують тонкі кривуваті ноги актора; у руках героя палиця, на голові начесаний чуб­чик. Якась карикатура, а не чоловік. А коли він заговорив суржиком з домішками канцеляризмів, штампів, слів-паразитів, то регіт глядачів заглушав деякі його ре­пліки. Мені спочатку теж було смішно, але коли возний заспівав «От юних літ не знав я любові…», то серце пройняв жаль. Цей дорослий чоловік звіряється в кохан­ні так, як уміє: смішно, недолуго, але щиро. По-справжньому закоханий, він гово­рить про те, що йому стало огидним усе, що вивищує його над простими людьми: статут, позови, папери і навіть «чин… преважний». І раптом мені здалося, що ось Наталка скаже «так!» — і він кине все те, чого прагнув і домагався протягом життя.

Він піде за коханою у просту хату, скине свій чудернацький одяг, розчеше чуба і викладе його оселедцем, вдягне просту селянську свиту, щоб тільки жити поряд із коханою, бачити її очі, цілувати уста. Але Наталка гордо відповідає, що вони одне одному не пара, що не можна так швидко покохати. Вона не зважає на слова воз­ного, що він запримітив її давно, полюбив усім серцем, та завантаженість справа­ми і несприятливі обставини заважали йому зізнатися у своїх почуттях.

Возний говорить плутано, вживає русизми, канцеляризм и, без кінця повторює «теє-то як його», але все це, на мою думку, через те, що він не звик говорити про свої почуття, ніяковіє перед красивою і гордою селянкою. Возний остерігається отримати гарбуза, що вже сталося і з дячком, і з волосним писарем, і з підканце­ляристом із суду, яким Наталка відмовила.

Возний не тільки Наталці звіряється в коханні. Він говорить про свої почуття виборному і просить його допомоги у сватанні. Наталка і виборному говорить про те, що вони з возним не пара. Дівчина лукавить, і це ще при першій зустрічі по­мітив возний. А чого б їй відверто не сказати закоханому чоловікові чи його свату виборному, що вона любить Петра, ніколи його не забувала і ніколи не кохатиме іншого чоловіка. Натомість у неї одні відмови: «Знайся кінь з конем, віл з волом; шукайте собі, добродію, в городі панночки».

Уявляю, що мав відчувати возний, коли Наталка все-таки (хай і з материного примусу) подала йому рушники, і що він пережив, коли на сватанні з’явився Пе­тро. За народними звичаями дівчина, яка подала рушники і хустку, мусить вийти заміж, але возний великодушно відмовляється від Наталки, адже побачив, як само­віддано ці двоє кохають одне одного. Цей учинок пана возного свідчить про те, що він по-справжньому кохав Наталку і хотів, чщоб вона була щасливою. І в цю мить на другий план відійшло попереднє враження від постаті возного, забулися і його суржик, і його слова про службу. Один учинок чоловіка показав, що самотній, не­щасливий, нікому не любий, він може змінитися і зможе змінити своє життя.