Спостереження за роботою вуличного художнина. Одного разу ми з подружкою гуляли містом та потрапили до однієї алеї цен­трального парку, де було зовсім мало людей. Але нам там сподобалося. Був спе- котний день, сонце припікало, а в тінистій алеї було прохолодно та затишно. Ми йшли повільно, розмовляючи про щось неважливе, просто насолоджуючись про­гулянкою. Над нашими, головами змикалися гілки каштанів, алея плавно підійма­лася на вершину пагорба. Невдовзі на нашому шляху опинився художник, який малював краєвид, що відкривався звідти. Його силует на тлі чистого неба вигля­дав загадково та натхненно. Нам дуже схотілося подивитися, як він малює, тому ми пішли по траві прямо до нього.

На мольберті був зображений краєвид, що відкривався перед нами: дахи бу­динків, частина міста, що підіймалася та опадала на двох невисоких пагорбах, наче на хвилях. Церква, що блищала куполами на сонці… Дороги, люди, маши­ни… Але все це виглядало зовсім інакше, не так, як насправді.

Раптом художник обернувся і привітно подивився на нас:

—         Будьте як вдома, дівчата! Пригостити вас живописом?

Ми були раді його дружньому настрою та запитали, чи можна нам трохи по­дивитися на його роботу. Він дозволив і якийсь час не звертав на нас уваги. Тоді я змогла краще роздивитися його малюнок.

Місто на картині було зображене так, немов його розмило дощем, хоча пого­да була чудовою: як на небі, так і на полотні не було ані хмаринки. Зображення не мало жодних чітких ліній, контурів. Лише силуети, та й ті складалися з такої кількості намішаних фарб, що здавалися відблисками на воді. Де закінчується зо­браження даху дома, а починається небо, розібрати можна було тільки по тому, що для даху художник використовував темніші мазки, а для неба — світліші. Але і тут, і там були всі кольори веселки: рожевий, фіолетовий, синій, червоний, зе­лений, помаранчевий.

Ми з подругою обмінялися здивованими поглядами. Ні я, ні вона ще не бачи­ли такого дивного зображення.

—         Це не на продаж, — ніби відчувши наше здивування, пояснив художник, хоча ми його не питали. — Це я для себе малюю. Дуже люблю це місце. І намага­юся передати його настрій. А настрій передати не так вже й легко.

Художник брав фарбу акуратно, ніби боявся пошкодити її. Працював обереже по та повільно. Подовгу примірявся до місця, куди збирався нанести мазок. По­тім відходив на крок і довго роздивлявся те, що вийшло, ніби один чи два мазки могли щось суттєво змінити.

Не знаю чому, але попри всю свою нечіткість картина подобалася мені. На неї було приємно дивитися. Я подумала, що на ній зображене не саме місто, а його відображення на воді. Ми спостерігали за роботою художника приблизно півго­дини, але за цей час він не намалював нічого нового. Лише додавав то там, то тут світлої фарби, ніби хотів, щоб на полотні було так Само багато світла і сонця, як і в реальному житті тогЬ чудового дня.