Спішу у храм святого слова. Незаперечним є той факт, що мова — одне з багатьох див, створених народом. Вона віддзеркалює його душу, його історію.

Великий Кобзар писав в одному зі своїх творів:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує!..

Не можу не погодитися з думкою видатного поета.

Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання історії країни, де ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного.

Історія говорить, що наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів. А в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити ні чвари й усобиці, ні феодальна роздробленість, ні монголо-татарське ярмо. Дивно, що його не стяла шабля, не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі ворожих орд, а залишилося надбанням народу нашого краю.

Уявляю: горіли храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане і принижене, воно ніколи не відчувало себе, як у полоні. Воно начебто чекало слушної пори. І вона прийшла, велика пора формування нації.

Це сталося у XVI—XVII століттях. Усе почало розвиватися: освіта, наука, культура. Слово стало демократичним і непоборним, як республіка Запорозька Січ, і прекрасним, як козацька слава. Цілком природно, що на устах народу воно бореться за національну й суспільну справедливість і свободу.

Виникають друкарні, видаються не лише духовні книги, а й навчальні посібники, наукові трактати, літературні й публіцистичні твори. Вони скрізь: у Києві, Чернігові, Острозі.

Свобода слова була невід’ємним правом людини, як і право на життя. Українському слову, вибореному мечем і вогнем у визвольній боротьбі з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький вважається батьком нації, то її матір’ю є мова.

Геніальні твори Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Лесі Українки доводять, що українська мова є мовою великого і гордого народу.

На захист української мови постали Іван Франко, Борис Грінченко, Микола Куліш, Олександр Олесь…

Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Борис Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом».