СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який в одній з перших редакцій мав назву «Пропаща рила», — твір однієї ідеї. На цю думку наводить уже назва твору. Що це за пропаща сила? Чому воли не ревуть, коли ясла повні? Роман — спільна праця Панаса Мирного (Панаса Рудченка) та його брата Івана Білика (Івана Рудченка). В основі сюжету — почута від молодого поштаря розповідь про розби­шаку Гнидку. Проблема, якої торкався письменник, залишається досить актуальною і в наш час. Які причини породжують злочин? Що примушує нормальну людину стати злочинцем і навіть убив­цею? Які чинники є найважливішими на цьому шляху до шибениці: погане виховання, зовнішні обставини, негативні риси самої особис­тості?

Спочатку цей задум утілився у докладній повісті «Чіпка». До першої редакції роману зробив зауваження Іван Білик: заголовок змінити на «Легкий хліб» чи «Розбишака», поглибити психологіч­ну характеристику Чіпки Варениченка, для контрасту повніше ви­писати постать Грицька. Усі ці зауваження були враховані Панасом Мирним під час написання роману — і на світ з’явився Чіпка, шу­кач правди й справедливості та кривавий вбивця.

Образ Чіпки подано у динаміці. Автор простежує розвиток цієї неординарної особистості, намагаючись відшукати причини подаль­шої трагедії. Можна стверджувати, що вже зародження життя Чіпки було позначене тавром «злочин». Його батько, двоєженець Остап Хрущ, забрів у село Піски, де й одружився з бідною дівчиною Мот- рею. Через два роки Остап пішов на заробітки, а згодом прийшли відомості, що справжнє прізвище захожого чоловіка — Вареник і що він має жінку та дітей на Донщині. За двоєженство віддали Вареника в солдати, а Мотря жила в селі, бідувала. Вона народила сина, якого назвала Нечипором.

Люди починають оминати хату нещасної жінки. Поступово хата і хазяйство Мотрі зубожіли настільки, що неможливо було навіть уяви­ти, що там хтось живе. Мотрю неохоче приймали на роботу: вона порушила правила поведінки, прийняті серед селян, зв’язавшись з Остапом. Про людяність та милосердя тут навіть не йшлося — так уперше Чіпка познайомився із чужою несправедливістю та жорсто­кістю: «дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть». Як зауважує автор, на селі одна слава — «честь». Чіпка не був «чесного» роду, отже авто­матично його зарахували до «виродків», «байстрюків». Дивно, як у народі, захищаючи моральні цінності, винуватили, кривдили та ка­рали невинну людину. Невже в народі на підсвідомому рівні були якісь знання про генетичну спадковість? Як стверджують сучасні вчені, справді, гени відіграють велику роль у процесі зростання та становлення особистості. Велику, але не головну. Отже, на мій по­гляд, і діти, і дорослі кривдили Чіпку дарма. Якщо хтось з них на цьому етапі проявив би милосердя, добро, можливо у подальшому не відбулося би трагедії.

Проте на цей час у Чіпки єдина відрада — добра й лагідна бабуся, яка постійно розповідає казки і тішить малюка. Розповіді бабусині глибоко западали в гаряче серце, а в душі підіймали хвилю думок. Люди поставали в уяві хлопця лихими, недобрими: «І прокидалася невеличка злість в його невеличкому серці, росла, виростала, і сторо­нився він людей далі та далі». Так, крок за кроком, письменник нас підводить до головної думки — люди перші посіяли в душі хлопця зло. А потім посіяне зло він поступово починає використовувати й сам. Як маленький хлопчик сприймає розповідь про Бога? Він дуже хотів їсти, але всемогутній Бог дивився на нього своїми всевидячими очима. Чіпка не вагався: повидовбував очі в образа, а потім з’їв весь хліб. Мати до людського зла додає своє. Чи любила вона сина? Безпе­речно, любила, але жорстокі життєві обставини зробили і її жорсто­кою. Можливо, саме Чіпку вона вважала джерелом свого нещастя, проте ніколи не полишала надії на те, що коли син виросте, стане «на старість у помочі».

Негативні якості Чіпки постійно зростають. Будь-яке прикре сло­во він сприймає як гірку образу, будь-які спроби обмежити його сво­боду зустрічають шалений супротив. Чіпка не іде на тік, тому що наказав хазяїн. Хазяїн розсердився та відлупцював хлопця за не­слухняність, Чіпка замислив спалити хлівець. Тільки робота у ста­рого діда Уласа задовольняє хлопця — робота у діда Уласа просто диво, повна свобода: «Він прислухається, що діється в його серці, в душі… Хоче збагнути — й забуває… все забуває. Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай в руці… Байдуже йому!» Від діда Чіпка вперше по­чув правду про свого батька. Виявилося, що в москалі спровадила батька людська заздрість та панська несправедливість.

Невдовзі сталося ще кілька подій, які завдали вразливій душі Чіпки глибокої рани. Громада присудила несподівано Чіпці шма­ток поля, здавалося, що він стане путящою, роботящою людиною. Померла улюблена бабуся Оришка, що одна тільки по-справжньому любила онука. Зустрів Чіпка своє кохання, «польову царівну», яка була донькою Максима Гудзя. Гудзь після розгульної та бурхливої молодості, військової служби зажив заможно на хуторі, промишля­ючи крадькома крадіжками та розбоєм. У той же час із Дону повер­нувся Луценків небіж, якому належала земля, і відібрав поле. Ніхто не спроможний зупинити хвилю, що піднялася у серці скривдже­ного Чіпки.

Спочатку він заливає горе у шинку. Чіпка розлютився, а горіл­ка тільки посилила його енергію, яка знайшла несподіваний вихід. П’ючи та гуляючи, Чіпка підібрав трьох товаришів — Лушню, Мат­ню, Пацюка.

Інстинкт натовпу в даному випадку став непереборним. Чіпка стає ватажком розбишак. У хаті Максима Гудзя ватага ділилася добром після розбійних нападів. Початкова мета була забута. Адже відразу після того як Чіпка почав пити, він втрачає все. Гроші, одяг. Він живе у брудній хаті та думає про гроші, які б покращили його жит­тя. Зараз у нього з’явилися гроші, «легкий хяіб».

Один випадок продемонстрував Чіпці, якою мірою він може по­кладатися на своїх товаришів. Громада починає бунтувати, Чіпка чи не в перших рядах. Але у найнебезпечнішу мить всі його поли­шають. Чіпка починає працювати, невдовзі його хата стає чепур­ною й охайною. Мотря помолодшала і вихвалялася своїм сином: «От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежку! Тепер його лихий не візьме! Піде собі жити…» Бентежила матір лише те, що Чіпка був неодруженим. Та невдовзі він заслав сватів до Гудзя, і Галя стала його дружиною.

Ніжна Галя вміла спершу утримувати Чіпку він недобрих справ. Чіпка став поважним господарем, і громада вибрала його в земську управу. Але коли прийшов указ «устранить Варениченка», бо зна­ли справу про крадіжки зерна, Чіпка знов пішов по «слизькій до­розі» добувати з кров’ю «легкого хліба». Давня історія про вбивство сторожа випливла. Так карало суспільство Чіпку за колишні злочи­ни і не давало йому можливості отямитися, спокутувати свої гріхи. Тепер у голові Чіпки тільки одне слово — кривда: «Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда! Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися…». Пошуки правди завели Чіпку на шлях злочину, його правдою стали розбій та вбивство.

Як ми бачимо, кілька обставин зумовили те, що Чіпка став на шлях злочину. Його енергетика була надзвичайною, але застосува­ти свої можливості на мирній ниві він не зміг. Жорстоке суспіль­ство постійно примушувало його відповідати за свої та чужі гріхи. У дитинстві він був покараний за злочин батька. Тільки-но він підво­дився на ноги в боротьбі за щасливе й чесне життя, якісь обставини обов’язково ставили його на коліна. Пізніше він уже відповідав за свої юнацькі гріхи. Замкнене коло. Отже, письменник досить май­стерно довів, що, дійсно, не тільки сам злочинець винен у своїх злочинах, але й ще більшою мірою провина лежить на жорстокому суспільстві, де кожен виживає, як може. Скільки сьогодні малень­ких хлопців проводять вільний час без догляду на вулиці? Хто знає, які плани народжуються в їхніх головах, де вони будуть шукати своєї правди, кого вони будуть звинувачувати у своїх бідах? Тільки милосердя, повага та любов до ближнього спроможні зупинити хви­лю кривавих злочинів.