Сойка і кішка Мотя. Ми живемо в одноповерховому будинку на тихій вулиці. Затишні палісадники оточують будинок. Зараз зима, все занесло снігом. На гілках старих яблунь — товсті шари снігу. На одній з гілок — старенька годівниця для птахів. Сюди прилітають синиці, горобці, а останнім часом до нашої годівниці унадилася сойка. Нишпорить і на подвір’ї, як нахаба, зазирає у вікно. Великий птах одразу потіснив пташок. Він залазить у годівницю, клює насіння, шматочки сала, а що не з’їсть, скидає додолу. На снігу їжу підхоплює перната дрібнота.

Сойка певний час не завдавала клопоту. Неприємності почалися, як завжди, несподівано.

Уранці ми вирішили, як звичайно, випустити нашу кішку Мотю, домашню улюбленицю, погуляти у дворі. Мотя, треба сказати, гарна кішка: пухнаста, її шерстка майже рожевого кольору, вуха трохи темніші, лапки наче у білих рукавичках.

Не встигли ми зачинити за кішкою двері, як почули вимогливе нявчання. Так Мотя завжди просилася у дім. Ми відчинили двері, і кішка стрімголов влетіла у кімнату. Тоді ми вирішили разом з нею вийти у двір, щоб з’ясувати, що так налякало нашу Мотю. І тут звідкись зверху пролунало неприродне «няв-няв». До нас завітав кіт? Але що він робить серед гілок засніженого дерева? Коли з дерева черговий раз почулося «няв-няв», ми зрозуміли, що ніякого кота там немає.Це подавала голос сойка. Вона й налякала нашу Мотю. Ми замахали руками — де там! Сойка не звертала на нас жодної уваги. Крім того, вона знялася з гілки, почала кружляти і нявчати. Потім сіла на лавку і продовжувала дражнитися. Знову звелася, почала кружляти, огидно кричати — ось-ось клюне. На це «няв-няв», таке голосне і гидке, прибіг сусідський собака Шарик. Він почав гавкати на сойку, і вона зникла.

— Буде знати,-як лякати нашу красуню, — засміявся мій молодший брат Іван.