СОЙЧИНЕ КРИЛО

Наближався Новий рік, а заразом і сорокові роковини уродин героя. Він хотів зустріти це свято «незвичайно, празнично». Раніше він теж зустрічав Новий рік у великій, веселій і шумній компанії. Але тепер хотів послухати улюблену музику, почитати журнали, помилуватися квітами, що саме у розквіті сили, може побути про­сто самим собою.

Сьогоднішнє свято заразом мало стати першим тріумфом ново­го світогляду, нової життєвої норми героя. А ця норма — старе Го- рацієве: «Зберегти рівновагу духу!»

«Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм — се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.

Без песимізму, бо песимізм — се признак хоробливої малодуш- ності», «Свідоцтво вбожества», яке сам собі виставляє чоловік.

«Без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму! Без зайвого за­взяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сорокалітньому мужеві». Герой багато чого зазнав у житті і виніс для себе головні правила: «Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!

Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого наймен­шої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скар­бу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого.

Суспільність, держава, народ! Усе це подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза — насилля, а другий, паралель­ний із ним, виплетений із м’якої павутини конвенціональної брехні. Один в’яже тіло, другий душу, а оба з одною метою — опута­ти, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю.

Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний освіченого чолові­ка. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний літній вечір. Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті. Та він правдивий, глибо­кий і тривкий. Він не моментальний, не вислід шаленої боротьби і зусилля. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою і гармонією.

Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дразнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі.

Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверх­ньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духовні добра, що потрібні мені для піддер­жання свого внутрішнього життя. Я працюю в однім бюрі, занятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайоми­ми чемно, навіть дружньо, але здержано. Всі вони поважають мене, але ніхто з них не має доступу до мойого «святая святих», нікому я не відкриваю своєї душі, та й, сказати по правді, ніхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу. Таких надмірно цікавих я вмію швидко висунути поза клямру своєї знайомості.

І ніхто з тих, що кланяються мені на вулиці, етискають мою руку в кав’ярні, радяться зо мною в бюрі, ані не догадується, що у мене поза тим конвенціональним, шаблоновим життям е своє, інше, окреме. Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духового сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штуки — вмілість жити».

У своїх «записках» «відлюдько»-інтелектуал змальовує світ сво­го відчуження від людей, заборолом від яких є штучні, хоча мис­тецькі витвори культури. Поміж улюбленими авторами у комфорта­бельному інтер’єрі «відлюдька» — томи Ґете, Емерсона, Рескіна, журнальна стаття Уальда про Ісуса Христа. Цей зневірений самолюб живе сам для себе і з самим собою, навмисне відсторонившись від усього світу.

Зазнавши колись важкої втрати, головний герой занурився в егоїс­тичне, самозакохане життя: «Минулося моє гречане. Тепер «вона» вже не манить мене до себе, хоч би й яка була. Попробуємо обійтися без неї. І думаю, що моя радість буде не менша, та в усякім разі глибша, чистіша, як би була з нею. А то хто її вгадає! Здається, й гарна дівчина, і говориш із нею, як із другом, а тут на тобі, з її роже­вих усток вилетить якесь брутальне слово, якийсь цинічний натяк або й те ні, а по її лиці мигне якась тінь, щось таке погане, огидливе, і попсує тобі весь вечір, прожене всю радість, розвіє всю поезію.

Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особ­ливо брунетка, мені все здається, що шкіра, і м’ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп’яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старіюся, чи, може, щось інше?

Та гов! Який-то денний порядок нинішнього вечора я уложив собі? На такі празничні вечори я все укладаю собі наперед денний порядок, з тою, одначе, умовою, що вільно мені зовсім не держатися його. Маю подвійну приємність: укладаючи точку за точкою, сма­кую в думках кожну з них, а потім, переміняючи їх, любуюся нови­ми комбінаціями в виконанні. Перша точка: Россінієва увертюра до «Вільгельма Телля», виконана на фісгармонії. Моя улюблена ком­позиція — вводить мене звичайно в поважний та при тім бадьорий настрій. Потім оглянемо хризантеми, обнюхаємо геліотропи та ту­берози в салоні — вони, бідні, давно ждуть мене і сьогодні, як на­вмисно, порозцвіталися в повній красі. Потім вип’ємо й закусимо. Потім прочитаємо новий нумер «N606», а властиво Уальдову стат­тю про Христа — що то такий майстер стилю і такий хоробливо- новочасний чоловік сказав нового на сю тему? Потім…»

Та мрії героя про тихий вечір порушив служник, який приніс листа з далекого Порт-Артура. Це був лист від дівчини, з якою він колись зустрічався і про яку думав, що її вже давно й на світі немає. Вона жартівливо називала себе Сойкою… Під листом стояв підпис: «Твоя Сойка», в ньому лежало засушене сойчине крило.

Манюся була дочкою лісника. В листі вона питала, чи пам’ятає він її сміх, їхні зустрічі під хатиною, те, як дивилася на них сойка з дерева, як вона почала ревнувати пташку до коханого, котрого та будила раніше за неї, як убила ту сойку з рушниці, а потім довго плакала. Вона зізнається, що грала з ним, але так, як кокетує квітка, розкриваючи ніжні пелюс­точки й розливаючи навколо себе чарівні пахощі.

Він був спокійним, лінивим егоїстом, тому не втримав її коло себе. Одної ночі вона втекла з молодим практикантом Генрисем. Але гірко помилилася. Хлопець виявився насправді злодієм. І поїхали вони не до багатих родичів Генрися, а за кордон у вояж разом із бандою крадіїв. Коли Генрися заарештували, вона змушена була врятувати його, звабивши поліцмейстера.

Тепер вона сидить у Порт-Артурі, де триває війна з японцями, біля тяжко пораненого чоловіка й чекає, коли стане вільною. Вона береже ту червону в білих цяточках сукню, в якій втекла, і хоче приїхати в ній до нього, аби лиш тільки його побачити, якщо він хоч краплину пам’ятає її та свої до неї почуття.

Між тим дівчина вела далі. Генрись зник назавжди, а Манюся дісталася їхньому ватажку, Зигмунду. Якось арештували й того. Вона залишилася вільною. Сіла в поїзд і поїхала. У дорозі познайомилася з інженером Володею, швидко з ним змовилась і поїхала за його при­значенням до Сибіру. У глухомані Володі швидко все набридло, він почав пити й грати в карти, поки й програв її саму багатому золото­промисловцю Свєтлову, ласому до жінок. Навесні біля Красноярська на них напали, чоловіків убили, а її забрали. Це виявився той же Зигмунд. Але Манюся дісталася іншому, їхньому ватажкові. Зигмунд навів роту солдатів, ватажка вбили, арештували й наводчика. Жінка дісталася капітану-справнику. Капітан тримав її разом із законною дружиною. Він бив обох, не розбираючи. Нарешті Манюся втекла від нього, хотіла утопитися, але натрапила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними, їй було байдуже, куди і з ким. Тепер ось грають гармати, напевне, починається новий штурм. Але вона йде до моря, щоб передати листа китайцеві, і вірить, що вони все-таки колись зустрінуться, якщо не на цьому світі, то на тому.

Лист викликав в серці героя суперечливі почуття: «І се має бути правда? Ні, ніколи!

Глупа, романтична дівчина повидумувала безмежні муки і кри­хітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!

Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — му­чишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!

«До побачення». Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Не­вже для нас, розділених так многими могилами, є якесь побачення? Ні, не вірю!

А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване страж­дання. І мучить нас. До побачення, серце! Приходь! приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах — нехай живе! Нехай надіється!

Та ні, мабуть, не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнува­ли, поховали її. Нашої весни не воскресить ніяка сила!

Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кла­довище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?

Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, отзовися! Нехай у сю новорічну го­дину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм кри­лом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраж- дущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і я стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя!»

Коли біля дванадцятої години герой схаменувся, йому повідоми­ли, що прийшла якась дама у вуалі й хоче бачитися з паном радни­ком. Зняла хутро й сидить у легкій червоній сукні з білими цятками. Він наказав впустити її.