Сміливі захисники народу. У XVII столітті Україна знаходилась під владою Польщі. Жорстокі й пихаті польські пани нещадно знущалися з ук­раїнського люду. Але терпіння ввірвалося. В Україні почала­ся кривава війна. Першими пішли в бій запорозькі козаки.

Саме про ці події, точніше, про важливу битву під Жовтими Водами, йдеться у вірші Андрія Малишка “Гомін, гомін по діброві…”.
Початок вірша змальовує картину бою здалеку. Від заграв, що спалахують над полем, навіть жовкне трава, тобто сама при­рода виступає безпосереднім учасником цієї історичної події:

Гомін, гомін по діброві,

А над полем все заграви,

А над полем все заграви,

Пожовтіли буйні трави…

Далі звучить заклик відважно битися за волю України, яку Малишко порівнює з квіткою, що в’яне:

Глянь, Богдане, квітка в’яне,

Дай-но січі, дай-но грому!

Поет не змальовує самого бою. Але читачу легко уявити, як гетьманська кіннота могутніми лавами йде на ляхів, як тікають поневолювачі від козацької зброї:

Топче шляхта дикі терни,

Загубивши шлях додому.

У вірші “Гомін, гомін по діброві…” поет зображує нищів­ний розгром польських панів. Андрій Малишко висловлює впевненість у тому, що український народ непереможний, бо веде справедливу боротьбу за своє щасливе майбуття.