«“Слово про похід Ігорів” – не оповідання, це роздуми над долею рідної землі». У вузькому розумінні тема «Слова про похід Ігорів» — це зображення не­вдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 році. Але в цій літописній повісті невідомий талановитий автор розглядає похід Ігоря як складову значно ширшої теми. Передусім його цікавить доля зем­лі Руської, її минуле, сучасне і майбутнє. Тому автор так часто не додержується логіки й послідовності у викладі зовнішніх деталей походу і часто перериває опо­відь історичними, ліричними й публіцистичними екскурсами. В одному з таких відступів автор малює сумну картину становища Русі, до якого призвела пораз- ка князя Ігоря. Поет розглядає її як завершальний етап князівських міжусобиць, що призвели до роздробленості і занепаду колись єдиної могутньої Київської Русі. Князівські чвари принесли горе рідній землі, і степова трава прикрила її воїнів- захисників. Діва-обида пішла по землі древнього бога Трояна, сплеснула лебеди­ними крилами і прогнала спокій і достаток. Князі почали на себе крамолу кувати, про мале говорити, що воно велике. А тим часом кочівники розоряли Русь, уби­вали ратаїв, забирали молодь у полон, знищували міста, поселення.

Трагізм оповіді підсилюється ліричними відступами плачів руських жінок, які оплакують убитих чоловіків, синів і братів.

Автор «Слова…» аналізує те лихоліття, яке принесла поразка Ігоря не тільки на Русь, а й на окремі її землі. Стогне Київ від туги, потерпає Чернігів від набі­гів кочівників, плаче пограбована Чернігівщина, чується спів-плач дружини Ігоря Ярославни, яка сховалася від смерті за високими валами Путивля. Автор звинува­чує у народному горі крамольних князів, які часто-густо родичалися з кочівника­ми, об’єднувалися з ними, щоб розорити князівство свого сусіда-брата. Поет на­голошує на тому, як далеко назад скотилася Русь, адже половці не лише розоряли князівства, а й обкладали їх даниною, як у далекі часи: з кожного двору-по білці. Цими словами він нагадує про часи, коли русичі платили хазарам данину хутром.

Поет-патріот докоряє Ігореві та Всеволодові за те, що вони не слухали му­дрих слів київського князя Святослава і своєю поразкою розв’язали руки кочів­никам, відкрили їм ворота на Русь. Автор «Слова…» звинувачує князів у тому, що вони звели нанівець велику перемогу Святослава та інших руських князів, які, об’єднавшись, розбили кочівників, відігнали їх далеко від кордонів Русі. З вели­ким захопленням описує поет Святослава-воїна, який наступив на половецьку землю, притоптав горби, скаламугив тихі води рік і озер, висушив болота. Гріз­ний, наділений надзвичайною силою, він, як вихор, вихопив хана Кобяка із заліз­них полків половецьких аж біля Азовського моря і посадив у гридницю. Слава про перемогу київського князя розлетілася по всьому світу. Німці і венеціанці, греки і чехи оспівують перемогу Святослава і докоряють Ігорю за те, що він утопив їх­ній спокій у річці Каялі.

Сумні часи прийшли на Русь, але у публіцистичному відступі-звертанні автор «Слова…» висловлює свої думки про шляхи порятунку Руської землі. Поет звер­тається до могутніх князів із закликом забути чвари, об’єднатися проти ворога, і тоді прийдуть мир і спокій на багатостраждальну Руську землю.