СІМ’Я ДИКОЇ КАЧКИ

Добре дихалося зранку в старому дубовому лісі. Повітря пахло .(положеним листям, воно голубіло між стовбурами, і далина над верхівками дерев була кришталево чиста, кришталево дзвінка. Юрко йшов по стежині, що пролягала між заростями кінського щи влю, й радів, що сьогодні таки проснувся вчасно і подався сам до річки, щоб порибалити. Вудочка, що, лежала на його плечі, обіця­нії такі радощі, що в передчутті їх Юркові хотілося не йти, а бігти, не мовчати, а співати.

«А-а-а!» — легко й сріблисто вирвалося з його грудей, покоти­лося колесом по стежці й погасло в гущавині попереду. «А-а-а!» — вже лункіше крикнув він, і тепер навколишня тиша немов кинула­ся стрімголов увсібіч, перелякана і тремтяча. «А-а-а!» — закричав на повні груди хлопець, і голос, неначе вибух, порскнув угору й по боках, а Юрко зостався в пустці, яка все збільшувалась, бо грім од- мічувався все далі й далі, поки весь ліс не перетворився на величез­ну пустку.

У дзеркало ріки дивилось і не могло на себе надивитись небо. Юрко закинув вудочку, і поплавець хитнувся посеред блакиті. На нього зразу ж сів метелик, з жовтими плямами на крильцях, і довго сидів, поки по воді не побіг вітерець і не поніс того метелика геть- геть на середину. Як добре, як щасливо було Юркові!

Гуп-гуп-гуп! — почулося за спиною, і всі його думки розлетіли­ся, як сонячні зайчики. Він озирнувся — й не помилився у своїх передчуттях: Тося таки прийшла слідом за ним, як і обіцяла звечо­ра. Він демонстративно відвернувся, не бажаючи вступати з нею ні в які розмови, а вона, відчуваючи свою провину, зовсім тихо при­сіла неподалік.

Отак довгенько не розмовляли. Хоч хлопець уже й перестав гніватись, але все ще не обзивався до Тосі. А вона, не зважившись повернутись і піти одразу, тепер дедалі почувала себе ніяково й при­гнічено.

Юрко намагався звалити свою невдачу на Тосю, кажучи, що це через неї риба не ловиться. Але дівчина й не думала здаватися: «То ти сам такий умілець!»…

Поверталися од річки вдвох. Повітря посухішало, блакить між стовбурами зблякла. Тося назбирала зеленцю й хотіла вгостити Юрка, але той відмовився. Але потім не втримався — сам нарвав і почав ласувати.

Хлопець почав був хизуватися тим, як вони з батьком зловили велику рибу. Потім його уява розігралася і він повів про те, як зма­гався з крокодилом. Та побачивши недовірливий погляд дівчини, сказав, що навмисно збрехав, щоб подивитися, чи розумна вона…

-Тс-с-с, — зашепотіла раптом Тося, не слухаючи його й при­клавши палець до вуст. — Подивись ген туди!..

Поміж кущами йшла качка, а за нею — цілий виводок каченят. Щойно вони сховалися за кущем, як Юрко, кинувши свою вудоч­ку, стрімголов шугнув уперед. Сіра качка, помітивши небезпеку, скрикнула і разом із каченятами дременула в траву. Проте Юрко забіг наперед, відрізаючи їм дорогу на берег. Качка, не наважую­чись покинути дітей, не злітала в повітря, вона кидалася то туди, то сюди, захищаючи їх. Каченята, стомлені й перелякані, збилися під ліщиною. Хлопець поспіхом узявся ховати каченят за пазуху. Одне… Друге… Од річки долетів розпачливий материн крик. Та хло­пець продовжував ховати малечу за пазуху.

-Що ти з ними робитимеш? — запитала Тося.

-Це ж дикі!

-Випусти, — сказала Тося, — бо вони повмирають без води.

-І що ти тямиш? — напустився на неї Юрко. — Я їх догляда­тиму й приручу.

Знову долинув крик сірої качки, але він нітрохи не схвилював Юрка. Дрібнота Терлася в нього за пазухою, лоскотала тіло дзьоби­ками, крильцями, ніжками, — його аж холодок пронизував од того лоскоту. Не пощастило наловити риби, то має ген цілісінький виво­док. Жаль тільки, що качку стару не додумався зловити, — ото було б про що розповідати…

А Тосі було сумно… Може, й справді вона даремно побоюється, а Юркові вдасться їх доглянути й приручити?.. У її вухах стояв отой качиний крик, довго ще стояв, навіть тоді, коли вони вийшли з лісу й через городи йшли до хати.

Юрко випустив каченят у великий ящик. Вони спочатку пороз­бігалися в різні кутки, а потім збилися докупи. їхні малесенькі очі були схожі на голочки гострого суму. Вони тулилися одне до одно­го, ніби в близькості шукали порятунку. Юрко налив у черепок води, але жодне з них не підступило до черепка. Тоді він брав їх по черзі, стромляв дзьобик кожного у воду, щоб пили. Каченята пручались, краплі стікали по грудях, але, мабуть, щось попадало і в горло. Юрко приніс їм вареної картоплі, але вони й не доторкнулися. Думав, що клюватимуть пшоно, але й пшоно їх не привабило. Поступово вони ставали все млявіші, в’яли, як рослини в спеку. Юрко ще трохи по- зазирав у ящик, а потім вирішив:

-Вони бояться нас. Коли ми підемо, то вони й наїдяться, й на­п’ються.

Тося хотіла податися разом із Юрком, але тому набридло, щоб за ним цілісінький день нав’язливою тінню волочилось оце дівчись­ко, — і він сів на велосипед та й утік до хлопців.

Тося залишилася сама. Спочатку сиділа під своєю хатою й на­магалась помітити, як сонячне проміння падає на землю. Потім з кленового пагінця робила свистки, але всі вони свистали не так. Притулялася до берези, що росла на їхньому подвір’ї, хотіла підслу­хати, про що вона шумить, але сьогодні чомусь береза крилася від неї, не бажала повідати своїх думок. Ну, чого ж це все їй ниньки не дається, все тікає од неї, наче змовилось?

І тут в недоброму передчутті стислося її серце. Вона через садок майнула на сусідський двір, до ящика, а каченята вже деякі лежать на траві, а деякі ледве голівки тримають. Вона на них водою при­скати, вона їх трусити, але хіба це поможе? Не тямлячи себе, хапа­ла їх і ховала за пазуху. Вони діткнулися зів’ялими тільцями її гру­дей, але й не ворушились. Стрімголов кинулася Тося до берега. Дуби співчутливо поглядали на неї, ніби хотіли допомогти.

Неслухняними руками витягувала з-за пазухи, спускала на воду й благала душею й очима: попливіть! Попливіть! Попливіть! Але вони, як квітки кульбаби, простилались на воді, яка їх не оживля­ла й не оздоровляла. Виглядала з усіх боків дику качку, кликала її… Але й качка не припливала, мабуть, із горя далеко залетіла. Вона роздяглася, долонями підштовхувала їх на глибоке, благала:

-Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!..

Коли Юрко привів із собою хлопців, щоб показати їм каченят, то зразу ж здогадався, де вони могли подітись. Усі побігли до річки. Про себе Юрко погрожував Тосі якнайстрашніше… Коли вони поба­чили дівчину в воді, то спершу й не зрозуміли, що вона робить.

Але потім здогадалися, що дівчина посилає каченят у воду, а вони вже не пливуть. Хлопці кинулися в річку, й собі взялися їх підштовхувати, підтримувати знизу долонями, щоб не потонули. Тося всміхалася хлопцям, рада допомозі, тепер уже вона не сумні­валася, що пощастить їх урятувати. Тільки де ж та качечка?..

Після того Юрко вже не товаришував із сільськими хлопцями. Чи то вони не приймали його до свого гурту, чи то, як казав Юрко, він не захотів більше з ними знатися. А коли батьки запитували, чому ж Тося не приходить, то відповідав, що дуже йому надокучи­ла, і він її прогнав. Ще задовго до від’їзду й перед самим від’їздом він бігав до річки, хотів побачити сім’ю дикої качки. Але так і не побачив.

А коли зладнали чемодани й сідали в машину, щоб їхати на вок­зал, то Юрко все не хотів сідати. Усе затягував від’їзд, ждучи, чи не появиться Тося. І вона й справді появилась. Стала біля своєї хати й дивилась, як вони сідають у машину.

-Поклич її, — сказала мати Юркові.

-А-а, — махнув той рукою й одвернувся, скривившись.

-Поклич, попрощаєшся.

Але поки їхав у машині, то тільки про те й думав: він би покли­кав, але чи підійшла б вона? І, переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б…