СИМВОЛІКА ІНТИМНОЇ ЛІРИКИ П. ТИЧИНИ. Відомий факт, що поезія П. Тичини неоднорідна за своїм художнім значенням і художньою красою. Рання поезія П. Тичини становить великий інтерес із погляду стильових ознак і свідчить про нахили поета до символізму як одного з найбільш яскравих в українській літературі модерністських стилів.

П. Тичина зумів піднести українську поезію на рівень світової, виражаючи в оригінальних мистецьких формах те, що народжува­лося у його душі і в його настроях. Поет був майстром політичної, громадянської, філософської, пейзажної лірики, але найвідвертіше його голос звучить у ліриці інтимній.

Молодий Тичина — співець гармонії. Особливо яскраво це вияв­ляється у збірці «Сонячні кларнети». Поняття гармонія охоплює ши­рокий смисловий спектр — це і гармонія людської душі, природи й космосу, відчуття ідеалу, без якого буття немислиме, відчуття особ­ливої божественної субстанції, яка творчо проймає все суще. Гармо­нія прочитується у збірці «Сонячні кларнети » і як філософська кате­горія, і як поетична ознака.

А знаменний образ збірки — Сонячні кларнети — покликаний опоетизувати цю гармонію і наголосити на здатності мистецтва її осягати й утверджувати. Гармонія проявляється й у зовнішній бу­дові: за дивовижно вигадливим розмаїттям ритміко-інтонаційного малюнку жодного натяку на якусь нарочитість, штучність, усклад­неність.

Вірш Тичини завжди плине природно й легко, він грайливо-гра­ційний . З цього приводу дуже точно висловився Євген Маланюк, який відзначив, що Тичина пише, як сонце світить, як пташка співає.

Поезія П. Тичини наближується до музики. Музикальність по­етичної мови виявляється, зокрема, в ключових образах із царини музики, що набувають символічного значення.

У поезії Тичини символ стає одним із провідних тропів, за допо­могою якого автор стисло і яскраво передає певну ідею. «Ви знаєте, як липа шелестить…»: нічний весняний шепіт липи звучить піснею кохання. В уяві постає прекрасна весняна ніч, яка дарує чарівні, незабутні почуття.

Кохання — як дар безцінний і до того ж довічний: щаслива зустріч може мати трагічне завершення, кохану людину можна втра­тити, але назавжди залишається пам’ять, котра іноді довша за саме кохання. Природа і ліричний герой поезії — це єдиний живий організм.

Природа співчуває герою, переживає разом із ним нерозділене кохання, відгукується на його звертання до милої, недосяжної:

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї…

«Я твій», — десь чують дідугани.

А солов’ї!..

Через образи природи поет відтворює настрої і почуття лірично­го героя. Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі — ці символічні образи просякнуті глибиною, щирістю і почуттям зако­ханості, світлої радості.

Відсутність однозначності, виваженості, впорядкованості у по­етичному світі П. Тичини позначилася і на синтаксичній побудові творів. Ми не зустрінемо синтаксично завершених словесних кон­струкцій.

У нього переважають уривчасті фрази, недомовленості, з яких вимальовується цілісна картина.Краєвиди і любовні звертання-сповіді пройняті ліричним теп­лом, набувають щиро-пристрасного, піднесено-патетичного звучан­ня, позбавленого й тіні якоїсь фальші чи манірності.

Людяність у любовних поезіях підкреслюється тим, що йдеться в них найчастіше про нерозділене кохання, яке попри все прино­сить щастя, повноту відчуттів. Очі милої — то прозоре небо, у яко­му можна побачити ціле море діамантових зір, вони «горять-усмі- хаються, чудові, ясні». Це перший мажорний акорд ліричної сповіді «Коли в твої очі дивлюся…». І відразу звучить мінор: «Ах, очі, ті очі!.. Кохана, Чом серце твоє не таке?»

Вірш побудований не лише на протиставленні інтонації, а й на протиставленні образів-символів, кольорів: очі — «небо прозоре», серце — «поле туманне у жовтні», очі — «брильянтових зір ціле море», серце — «суха бадилина», очі — «горять-усміхаються, чу­дові, ясні», серце — «спить груддя важке». Буяння природи — відцвітання природи, очікування неземного кохання — земне звич­не розчарування.

Інші почуття відображені у вірші «Я сказав тобі лиш слово». Кожний рядок поезії пройнятий пристрастю і знайденою нарешті у світі гармонією.

Ліричний герой закоханий до нестями: тихе ніжне слово викли­кає навкруги справжню бурю — «сонце задзвеніло, гай далекий за­сміявся». Від солодкої муки, яку дарує погляд коханої, від обережно­го дотику до її руки за ставом розлітаються білі гуси. Звернімо увагу на символіку кольорів: білий — колір, який асоціюється із чистотою, непорочністю.

Усі земні турботи, переживання розлітаються в уяві героя і зни­кають — такою дивовижною є сила кохання:

Заглянув я в твою душу.

До серденька притулився.

Бачу — вишні розцвітають.

Чую — тихий спів полився.

Ліричний герой переходить межі реального світу, він збудовує власний світ гармонії і щастя. У цьому світі можна відчути, поба­чити, доторкнутися до душі коханої, можна притулитися до її сер­денька і зігрітися її теплом. Розцвітають білі вишні, які невдовзі перетворяться на червоні соковиті ягідки, білу кригу розтоплює весела танцюристка весна.

У книзі кохання, яку тільки-но розкрив закоханий юнак, панує весна, буяє весна, танцює весна. Цей дивовижний світ почуттів, емоцій, настрою так відрізняється від нашого реального раціоналі­стичного й іноді жорстокого світу, що виникає бажання оселитися назавжди саме тут.