ЩУКА

На Щуку хтось бумагу в суд подав,

Що буцімто вона такеє виробляла,

Що у ставу ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Піймали Щуку молодці Та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

На той раз суддями були:

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа, —

Усе народ, як бачите, такий

Добрячий та плохий.

За стряпчого, як завсігди годиться,

Була приставлена Лисиця…

А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле — то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких…

Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!), —

А все-таки катюзі,

Як кажуть, буде по заслузі.

Зійшлися судді, стали розбирать:

Коли і як воно було, і що їй присудити?

Як не мудруй, а правди ніде діти,

Кінців не можна поховать…

Не довго думали — рішили

І Щуку на вербі повісити звеліли.

«Дозвольте і мені, панове, річ держать!-

Тут обізвалася Лисиця, —

Розбійницю таку не так судить годиться:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити, —

У річці вражу Щуку утопити!»

«Розумна річ!» — всі зачали гукать.

Послухали Лисичку

І Щуку кинули у річку.