ЩИРЕ ПОБРАТИМСТВО. Світ не без добрих людей — такою є ідея оповідання Ю. Федько- вича «Три як рідні брати». Тема побратимства була улюбленою темою буковинського народного письменника, народженого у мальов­ничих Карпатах.

Федькович говорив: «Я наш нарід ділим серцем люблю, і душа моя віщує, що его велика доля жде». Безперечно, що велика доля чекає тільки на той народ, на ту спільноту людей, які основним своїм гаслом зроблять любов і повагу до ближнього свого.

Коли майбутньому письменнику виповнилося чотирнадцять років, його рідна земля опинилася в центрі народного повстання на чолі з Лук’яном Кобилицею.

Чи не найближчим помічником і соратником Кобилиці був стар­ший брат Федьковича Іван. Невдовзі австрійський уряд оголосив по всій Буковині воєнний стан.

Проти Кобилиці було кинуто значні сили регулярної армії. І почалася кривава розправа з повстанцями. Чотирнадцятилітній хло­пець подався у Молдавію, куди раніше втік від переслідувань брат. Тут заробляв на хліб то у землеміра, то в аптекаря. Багато читав, займався самоосвітою, а повернувшись на батьківщину, потрапив до війська.

Біограф письменника Д. Лукіянович писав: «Гірко йому служилося. Він був м’який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров’я і здригався на гук вистрілу…». Потягнулися монотонно день за днем, рік за роком. Тяжко тужив у неволі за рідним краєм Юрій, мов орел у клітці. Ці почуття згодом письменник животре­петно відтворив в оповіданні « Три як рідні брати ». До війська потра­пив герой-оповідач Іван Шовканюк. Муки його посилювались не тільки через те, що він просто не придатний був до військової служби, а й усвідомленням того, що вдома залишився хворий брат, бідолашна мати та незахищені сестри.

Серце Івана ніби заснуло, стало глухим і сліпим: «Служу рік, служу другий — ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тілько того й розжитку, коли стану, бувало, на стойці та собі тихесенько поплачу або Богу помолю­ся. Тогді мені неначе та недура розсунеться — і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече…».

Невдовзі Іван отримує передсмертний лист брата, в якому той висловлює побажання побачитись хоча б востаннє. Розпач охоплює Івана: капітан ніколи не відпустить його у відпустку, та ще й до того покарає. Він постійно думає про самогубство: «Там хоть поба­чуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б’ють та збиткують­ся…». Несподівано руку допомоги Шовканюку простягає словаць­кий капрал Бая.

На цьому пригоди Івана не припиняються, по дорозі додому на нього чекає багато випробувань, найголовніші з яких холод і голод. Хоча у торбинці й ніс Іван і два пшеничних плетених калачі, і пляш­ку вина, і рибину, він не наважився з’їсти все це, бо постійно думав про рідних. Утома, голод і холод вкоїли свій страшний злочин: сів Іван перепочити на хвильку та знепритомнів.

Смерть наблизилася до Івана, дихнула на нього морозним по- иітрям, але порятунок прийшов в особі жандарма. Виявилося, що жандарм товаришував із братом Шовканюка, а до того ж кохав одну ;і його сестер.

Побачивши у снігу парубка, він спочатку розлютився, бо думав, що той п’яний. Але потім зрозумів, що нещасна людина просто по­трапила в халепу.

І ось нарешті рідне село, рідна хата! Що ж побачив Іван Шовканюк? Повну руйнацію. Брат помер, так і не дочекавшись зустрічі, а мати лежала хвора у нетопленій хаті. Іван думав, що нарешті він відчує полегшення, але біда за бідою ламає та нівечить бідного па­рубка. Ненька помирає, а піп вимагає заплатити за похорон. Іван заплатив би, але нема чим. Іван відробив би свій борг, але немає сил працювати, бо хворий. Залишається тільки єдиний вихід — віддати землю за борг жидові.

І знову, вже втретє, на допомогу Івану приходить якась вища сила. Приятель Івана, Яків Нестерюк, який також був у війську, допомагає віддати борг і залишити землю. Загальний настрій опові­дання цілком оптимістичний.

Усі життєві негаразди герої перемагають у першу чергу завдяки побратимству, завдяки взаємодопомозі та взаємопідтримці. М. П. Бон­дар вважає, що тим самим текст втрачає свою художню перекон­ливість: «оповідання, втім, позначене загальною позитивно-моралі- стичною заданістю, сентиментальною розчуленістю в авторському викладі, певною екзальтованістю вираження почуттів і переживань дійових осіб…».

На мою думку, відсутність трагедії, смертей, непокараної не­справедливості не свідчить про художню непереконливість.

У житті кожної людини настає момент, коли трагічне (навіть якщо воно очищує душу) тільки призводить до надмірних страж­дань. Кожному з нас необхідна підтримка, кожному з нас хочеться вірити, що добро переможе зло. Кожному з нас хочеться вірити, що у скрутну хвилину найкращий друг неодмінно прийде на допомогу.