ЩАСТЯ. Життя людське не може бути легким і безпроблемним. Чорні дні чергуються із днями світлими, миті радості — із хвилинами розлу­ки та страждання, кохання змінює ненависть, щирість — зрада. Щоб там не було, проте життя має дві межі: початок, або народження, та кінець, або смерть. Людині не відомо, що знаходиться поза цими межами, тому, мабуть, людське життя і має таку величезну цінність. Цінність, яку не можна виміряти жодною системою вимірювання, винайденою допитливим людським розумом.

Як ми ставимося до повсякденності? Дехто сприймає всі життєві події як своєрідне випробування, а в такому випадку наше перебу­вання на землі наповнене утаємниченим змістом. Деякі зневірені гублять тонкий ланцюжок змісту, що визначає і Одухотворює наше існування.

Для того щоб проілюструвати висловлену вище тезу, наведу два протилежних життєвих приклади. Сьогодні дуже модно (звісно, я не коментую моральну сторону цієї «моди») втручатися в особисте життя відомих людей. Тисячі прихильників творчості популярних співаків, акторів із задоволенням гортають сторінки «жовтої» пре­си, із захопленням розглядають відверті фотографії своїх улюбленців, намагаючись дізнатися пікантних подробиць чужого життя. Мета копирсання у багні такої інформації, як мені здається, цілком зро­зуміла: побачити в людях земного «олімпу» щось таке приземлене, низьке, що ставить їх на один рівень із усіма іншими. Але нещо­давно наше телебачення демонструвало передачу, в якій розповіда­лося про відомих людей під незвичним кутом зору. Виявилося, що багато з них на певному етапі життя своїми власними силами подо­лали хвороби, невиліковні з погляду сучасної традиційної науки.

Так, наприклад, відома російська письменниця Д. Донцова після одного з медичних обстежень дізналася, що має онкологічну хворо­бу. За її власними словами, відразу несвідомо і боляче виринув десь зі споду душі відчай, який поступово поступився місцем життє­ствердній думці: «Як же я можу померти? Це буде кінець. Мене поховають, і все». Невичерпна сила волі, стійке прагнення жити всупереч усім обставинам допомогло Донцовій не тільки подолати рак, але й розпочати письменницьку діяльність. Чи була щаслива майбутня письменниця у хвилину розпачу, безпорадності? Звісно, що ні, але страждання допомогли їй подолати обставини, перемог­ти власну слабкість, досягти якісно нового рівня життя.

З іншого боку, приклади «зіркових» життєписів доводять, що тільки сильна духом людина спроможна бути щасливою, відчувати радість кожної миті свого перебування на грішній землі. Скільки молодих виконавців досягли вершини успіху, але скотилися з неї у прірву небуття, гіркого, задушливого полону алкогольного або нар­котичного сп’яніння. Зневірення у собі, у своїх силах призводить до відчаю. Відчай стає причиною дикого бажання покінчити з цим життям усупереч тисячолітнім заповідям християнства.

У повсякденному житті ми стикаємося із подібними проблема­ми. Конфлікти з рідними, батьками, дітьми, сусідами, неприєм­ності, пов’язані з професійною діяльністю, і т. ін. Один із відомих психологів радить виробляти в собі здоровий егоїзм. Чи слід про­щати тих, хто вас образив? Міф про всепрощення заважає жити багатьом. На мій погляд, це неправда, коли людина вважається доб­рою тільки тоді, коли прощає та любить всіх тих, хто її образив. Не треба прощати тих, хто не покаявся, до них необхідно ставитися байдуже.

Не можна жити заради інших. Чомусь у нашому суспільстві вважається, що жити треба заради чогось, когось, але в жодному випадку не заради себе. Створюючи взаємини з іншими людьми, прагнучи всіма силами зробити близьких щасливими, не треба за­бувати, що ми прийшли у цей світ для того, щоб зробити себе!

Створити своє життя, стати самодостатнім. Мені життя було подаро­вано для того, щоб я навчився себе радувати, а в разі потреби втіши­ти. Душа шепоче, що це несправедливо і неправильно, коли ти забу­ваєш про себе.

Здоровий егоїзм, закладений у будь-якій людині і не похований вихованням, стверджує: для того щоб зробити щасливими своїх близьких, ми повинні, зобов’язані усвідомлювати свої потреби і за­довольняти їх. Якщо ці потреби не будуть задоволені, то ти перетво­рюєшся із людини, що дає, на людину, що потребує. А яким чином така нещаслива людина може дарувати щастя іншим?

Здоровий егоїст відрізняється від інших тим, що визначає пріо­ритетність власних інтересів і усвідомлює свої потреби. Здоровий егоїзм у людині дозволяє їй самостійно піклуватися про себе, а не завантажувати своїми потребами інших. Чи кожен з нас може ска­зати людині, вищій за соціальним статусом, те, що сказала двадця- тидворічна Еліза Беннет: «Я вирішила зробити так відповідно до уявлення про своє щастя, не звертаючи уваги ані на вас, ані на будь-яку далеку мені персону». Необхідно усвідомлювати власні по­треби з одного боку, а з іншого — мати орієнтовну модель власного щастя. Для того щоб не використовувати інших як засіб для досяг­нення власної мети, егоїзм повинен бути розумним. А розумність егоїзму, як це парадоксально не здається на перший погляд, поля­гає в тому, що для нормального існування нашого его іноді необхід­но його забувати. Ми живемо разом з іншими людьми і в середо­вищі людей. Нам буде добре лише в тому випадку, якщо ми зуміє­мо побудувати стосунки з іншими людьми таким- чином, щоб вони були нашими партнерами, а не супротивниками. Для того щоб збу­дити в людях симпатію до себе, я повинен допомагати їм, любити їх. Я люблю їх для себе. До того ж, любов приносить глибоке задо­волення моїй душі. Любов до людей дає можливість поєднати най­більшу користь і найбільшу насолоду в цьому світі.

Отже, що таке щастя: міф чи реальність? Звісно, щастя — це реальність, реальність, яку для себе будує кожна людина. Для того щоб бути щасливим, на мою думку, необхідно усвідомлювати не­повторність, неординарність своєї особистості.

Треба повністю задовольняти свої моральні та фізичні потреби і прагнення, при цьому не забувати, що живеш у суспільстві собі по­дібних. Іншими словами, будувати своє особисте щастя, але пам’я­тати про оточуючих, рідних, не завдавати їм шкоди, горя та страж­дань, адже людина — це насамперед добродій. У зв’язку із цим згадую безсмертні рядки поезії В. Стуса:

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття…Твори з української мови