ШАЛАНДА В МОРІ

<…> «Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні, з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки. Коло берега кригу розбивав штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжній штормило, на березі стояла стара Половчиха, одежа на ній віялася, мов на кам’я­ній, вона була висока та сувора, як у пісні». <.„>

На тому березі затоки було видно Одесу, що переживала черго­ву зиму з холодними вітрами, туманами. Половчиха виглядала з моря свого чоловіка, а поруч працювали рибалки з артілі.

Море неначе затягало ту далеку шаланду, яку не було і видно. Воно неначе хотіло з’їсти утле суденце.

<…> «Ой, пішов ти в море, Мусієчку, — голосила вона мовч­ки, — та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями пригортала та до берега тебе покликала. Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тума­ни, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла». <…>

Так виглядала Половчиха свого чоловіка.

Раптом серед моря з’являється шаланда. Наче серцем прикипає до неї жінка. На березі зібралися рибалки з Мусієвої артілі, збіглися діти. Кілька дужих рибалок кидаються до шаланд, але інші зупиня­ють їх — Мусій не пробачить, якщо загублять майно бідної артілі.

Половчиха бачить, як зламалося весло, закрутило і перекинуло шаланду. Але ось змахує над водою рука. Рибалки кидаються на шаланді у море, шаланду — гордість артілі «Ластівку» — відразу ж перевертає хвилями, ледве вдається її врятувати.

Велетень-рибалка обв’язується мотузкою і, випивши склянку, кидається на допомогу людині вплав. Він весь посинів, але невпинно просувається вперед. Людина вже ледве борсається, на мить втра­чає свідомість, та руки їх зустрічаються… На берег виходить зовсім чужа людина, і Половчиха впізнає Чубенка. Більше сподіватися нема на що. Рибалки разом з Чубенком повертаються у селище, а жінка залишається сама на березі.

Прибігає хлопчик: «Бабо, а діда Мусія не буде, бо той дядько казали, що упірнув дід Мусій двічі, а потім щез, а дядько упірнули за ним і вдарилися головою об човна, і не буде вже діда Мусія».

Та стара Половчиха все стоїть на березі, згадуючи своє дівування в Очакові, як сватався до неї Мусій Половець, зовсім непоказний хлопець, та ще й нижчий на цілу голову. Та така вже любов… Народили­ся у них сини — повна хата. Андрій вдався ледачий, у дядька Сидора. Панас раз у раз привозить їй контрабандні подарунки, і болить за нього материна душа. Оверко зробився артистом. Та не чути чогось про синів. Тільки Іван працює на заводі та робить революцію.

На воді гойдається перекинута шаланда, що наче присувається до берега. Половчиха вирішує дочекатися та врятувати добро. Ша­ланда все ближче і ближче, видно вже біля неї людське тіло. Думає Половчиха, що зможе тепер хоч поховати свого чоловіка, аж тут чує його голос. Мусій говорить, що не міг кинути артільного добра, тому й пірнув під перекинуту шаланду і сховався від Чубенка, щоб той його не шукав.

Подружжя, обійнявшись, прямує до своєї домівки…