Образ Поліанни. Серце, що прагнуло любові. Коли вперше знайомишся з головною героїнею повісті Е. Портер «Полліанна», виникає щемливе відчуття жалю до цієї дівчинки. За свої одинадцять років життя вона багато пережила: смерть матері та батька, приїзд до незнайомої тітки Поллі, життя у новому місті.

Звичайно, їй було важко, бо вона була ще занадто малою. І, як усім дітям, ді­вчинці хотілося тепла, ласки, уваги. Але всього цього вона була позбавлена. Тітка Поллі зустріла її надто холодно, і Полліанна постійно відчувала цей холод.

Та разом із тим дивує невичерпний оптимізм Полліанни. У неї є дивовижна особливість: в усьому бачити радість, уміти радіти звичайним речам. Це їй запо­відав батько. Мабуть, він розумів, що дівчинці буде важко жити, тому й навчив її бути оптимісткою. Складається враження, що Полліанна пройнята радістю.

Така поведінка спочатку дратує її тітку Поллі, дивує мешканців містечка Бел- дінґсвіль. Але поступово усі, дорослі й діти, почали грати у незвичну гру, єдиною умовою якої є вміння радіти. Люди стали добрішими, уважнішими одне до одно­го, веселішими — і все це зробила одинадцятирічна дівчинка. А ще вона змінила характер своєї тітки, помирила її з її коханим, лікарем Чилтоном.

І коли з Полліанною трапилося нещастя (вона потрапила під машину), меш­канці містечка дуже сумували й усіляко намагалися підтримати маленьку дівчин­ку. Ця підтримка додавала Полліанні сил боротися з хворобою.

Та все закінчилося щасливо. Дівчинку вилікували, вона знову могла ходити і скоро мала повернутися додому. Під час хвороби Полліанна зрозуміла, що «най- прекрасніше у світі — просто ходити». «Ой, я така рада! — говорила вона. — Я ра­дію всьому. А найбільше — тому, що деякий час я не могла ходити. Інакше б я ні­коли не дізналася, яке це щастя — мати здорові ноги» (переклад Б. Гори). і рідні, і мешканці містечка з нетерпінням очікували її повернення.

Як бачимо, радість і любов до життя, до людей може навіть змінити характер тих, хто вас оточує, і навколишній світ.