САТИРИЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ЦАРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Полум’яний борець проти неправди і гніту, Тарас Шевченко вістря своєї поезії спрямовував проти різних поневолювачів, своїх і чужих, проти царату і кріпосництва .

Кріпосництво, панщина — одна з головних тем Шевченкової творчості, бо закріпачення, як і пов’язане з ним національне поневолення, було найбільшим лихом його народу. У 40-і— 50-і роки минулого століття в усій Росії не було іншого поета, який би так сміливо і послідовно таврував це суспільно лихо, показував увесь жах панських знущань над селянством. Шевченко вже не ллє сльози над знедоленими, він стає політичним трибуном, співцем свободи.

Поему «Сон» автор назвав комедією, тим самим підкреслюючи її сатиричний характер. У ній зображуються ганебні явища, які необхідно знищити.                                                                                                           «Сон» відкривається узагальненою картиною, що характеризує йєрхівку миколаївського суспільства. Тут зібрані всі вади життя: бажання наживи, лицемірство, псевдопатріотизм:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає
Чи нема країни,
Щоб загарбать…

Уява поета малює самодержавне суспільство у трьох зрізах. Це доведена до крайнього зубожіння Україна як зразок поневоленої нації; Сибір, з образом «царя-волі» — революціонера, що терпить муки за праведну справу; Петербург як оплот самодержавства. Щоб показати ці різні місця, різних людей, пов’язати в одному сюжеті різні епізоди, Шевченко використовує сон — як засіб розповіді.

Головний зміст сатири полягає в розкритті механізму самодержавного гноблення, тому в центрі поетичного сну автора — Петербург, північна столиця імперії, що зросла на кістках трудового народу. Саме в цій частині поеми розкривається головна суперечність між самодержавством і простим людом.

Сатиричні засоби поета різноманітні: гнівна іронія, сарказм, гротеск, карикатура. Гострим сарказмом пройнята розповідь про царя, царицю, про парад, муштру, панство, чиновників-блюдолизів, яких змальовано в зниженому плані.

Цариця — «мов та чапля між птахами», «мов опеньок засушений», цар і цариця — «мов сичі надуті», панство — «мов кабани годовані — пикаті, пузаті!» Сатиричне змалювання параду Шевченко закінчує висновком: «Сміх і сльози!».

Поет розвінчав царизм картиною «генерального мордобитія». «Нею, — відзначав Іван Франко, — Шевченко дуже вдало заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якій царська воля та брутальна сила були всім, а людське чуття та справедливість уважались нічим». Автор показує таким чином нікчемність тих, хто править країною. Щоб підсилити це враження, у творі дається гротескна картина появи страшного ведмедя (царя). Від його грізного крику придворні, пани, солдати провалюються крізь землю, а він, втративши свою силу й підтримку, перетворюється у жалюгідне кошеня. Саме ці рядки виражають думку Шевченка, що світ гноблення не такий могутній і всесильний, передають гаряче поетове бажання, щоб весь самодержавно-кріпосницький лад Росії згинув, як примара, щоб сон став дійсністю.

У поемі «Кавказ» Кобзар показав Російську імперію як тюрму поневолених царизмом народів.

Великий геній гнівно звинувачує царизм за національне гноблення, за деспотизм. Сатиричним зображенням нелюдських порядків він сягає далеко за межі Кавказу, в усі куточки неосяжної імперії:
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима!
А тюрм! А люду!
З великим сатиричним пафосом говорить автор про покору поневолених народів:
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує.
Слово «благоденствує» звучить тут гіркою іронією, бо правляча верхівка Росії любила лицемірно заявляти про «благоденствіє» всіх народів під владою царя.
Для викриття самодержавства Шевченко користується жаргоном царських документів і офіційної преси:
Отам то милостиві ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо.
Поет саркастично проголошує славу російським самодержцям:
Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям Слава.
Ця «слава» — гнівний докір царизму за його криваві вчинки, тому згадуються «батюшки-царі» поруч з псарями, гончими, хортами.
З гострим сарказмом розповідається в поемі «Кавказ» про роль освіти, церкви, священослужителів у гнобленні народу, звучить критика панів-лібералів, що лицемірно клялись у своїй любові до народу, обдираючи та грабуючи його.
Усім серцем великий Кобзар — на боці поневолених кавказьких народів, що борються за свою незалежність:
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
В образі невмирущого Прометея втілена нескореність народу, скутого ланцюгами царизму. Серце великого титана Шевченко порівнює з душею народу, сповненою непереможного прагнення волі:
Не вмирає душа наша.
Не вмирає воля.
Займенник «наша» підкреслює спільність прагнень всіх поневолених народів Росії.
Хоч «Кавказ» написаний сто п’ятдесят років тому, думки, висловлені у творі, актуальні й сьогодні,бо побудована поема, за словами Івана Франка, на загальнолюдській основі. Тут змальована доля всіх гноблених імперіями народів, їх прагнення до свободи. Не змінюється і природа імперій, які за всяку ціну хочуть зберегти своє панування. І ллється кров, бо одні не хочуть бути поневоленими, а інші не хочуть втрачати колоній.
Нині чеченський народ веде визвольну війну проти російських імперіалістів, що перетворили в купу руїн столицю Чечні, зруйнували міста й села:
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сліз? А крові?
Тож далекоглядність великого генія нині, як ніколи, правдива і б’є сатирою по загарбниках.