САМОТНІЙ ВОЛЕЛЮБЕЦЬ. Коли вперше знайомишся із героєм роману М. Лєрмонтова «Ге­рой нашого часу», невільно стаєш заручником його привабливості та сили. З одного боку, ти усвідомлюєш, що не всі вчинки Печоріна є високоморальними, більше того, найчастіше вони просто аморальні, а з іншого боку, відвертість зізнань героя обеззброює. Отже, М. Лєр­монтов створює пластичний образ живої людини, що не знаходить щастя і спокою у людському суспільстві. Він вигнанець, чужинець, але стає таким за власного волею.

І сьогодні образ «героя нашого часу» викликає численні супе­речки серед дослідників. Одним із таких дискусійних залишається питання про художній метод, іншими словами, Печорін — це герой романтичний чи реалістичний? Адже реалісти намагалися встано­вити діалектичний зв’язок між особистістю та навколишнім світом. Романтики ж були захоплені проблемою, яку можна охарактеризу­вати так: людина і всесвіт.

У першому випадку ставиться питання про співвідношення осо­бистості та історії, для романтиків же були актуальними думки з приводу іншої теми: людина і вічність.

Між тим, у «Герої нашого часу» романтизм і реалізм співісну­ють. Ми можемо говорити про особливий тип творчості — лермон- тівський. Це своєрідний синтез, бо автор досконало й геніально ви­користовує всі надбання європейської літератури того часу. Власне і проблему романтичного героя Лєрмонтов вирішує по-своєму.

Як правило, романтичний герой ненавидить усю навколишню дійсність, підкреслює індивідуалізм, упевнений у своїй винятковості, відмовляється від загальноприйнятих правил, звичаїв, законів. Про­те в останній період творчості все це викликало активний протест поета. Не випадково він примушує Печоріна досить самокритично оцінювати і себе, і своє місце у світі. Розповідь про події, що сталися з ним у Тамані, Печорін із жалем записує в своєму «Журналі»: «и зачем было судьбе кинуть меня в мирный круг честных контрабандистов? Как камень, брошенный в гладкий источник, я нарушил их спо­койствие…».

Як зазначають дослідники, Печорін — це лермонтівська людина; багато чого в ньому знайоме й близьке автору. Проте, не слід забува­ти, що Печорін — це все ж таки герой свого часу. У передмові автор так визначає поняття «герой нашого часу»: «Это портрет, составлен­ный из пороков всего нашего поколения, в полном развитии. Вы мне опять скажете, что человек не может быть так дурен, а я вам скажу, что ежели вы верили возможности существования всех трагических и романтических злодеев, отчего же вы не веруете в действитель­ность Печорина».

В образі головного героя є щось демонічне, якась демонічна руй­нівна сила. З іншого боку, Печорін і сам це усвідомлює. У тому ж «Журналі» він зізнається: «Неужели, думал я, мое единственное на­значение на земле — разрушать чужие надежды? С тех пор, как я живу и действую, судьба как-то всегда приводила меня к развязке чужих драм… невольно я разыгрывал роль палача или предателя. Какую цель имела эта судьба?»

Дійсно, коли ми сприймаємо Печоріна зі слів інших людей, він постає справжнім демоном і руйнівником. В його серці вирує якась невідома сила, що примушує його знаходитися постійно в пошуках — в пошуках кохання, дружби, товариських стосунків, а власне кажучи, своєї долі, свого призначення на землі. Він закохується у дике дитя природи Белу. Він наполягає на взаємності, він примушує дівчину довіритися. Але тільки-но жіноча воля зломлена, Печорін втрачає інтерес. Бела гине, Печорін знову в пошуках. Так само трагічно за­кінчується і його товаришування з Грушницьким. Знаходиться не­суттєвий привід — і ось стосунки вирішуються за допомогою вогне­пальної зброї. Тільки у «Журналі» Печорін поступово починає розк­риватися перед нами. Його почуття, думки, його страждання — це історія серця, що не віднайшло притулку в жорстокому світі. Як це не парадоксально, жорстокість не була самоціллю Печоріна. Він не­вільно породжував її у своєму серці для того, щоб заповнити порож­нечу, яка постійно штовхала його вперед, назустріч новим вражен­ням, новим почуттям. Знову зізнання Печоріна: його любов Нікому не принесла щастя, тому що він нічим не жертвував заради тих, кого любив: «Я любил для себя, для собственного удовольствия; я только удовлетворял странную потребность сердца, с жадностью поглощая их чувства, их нежность, их радости и страданья — и никогда не мог насытиться ». Отже, Печорін — носій великої сили, але вона так і зали­шається нереалізованою. Хто винен у цьому? Фатум, на який постійно покладається герой, пояснюючи ті чи інші обставини свого життя? Час, який не давав йому можливості реалізуватися? Чи він сам, який не наважувався спрямувати свої сили на творення? На мій погляд, ці питання так і залишаться без відповіді. У цьому саме і полягала геніальність Лермонтова-письменника. Можливо, що почуття Печоріна були почуттями самого автора. Проте жодної готової відповіді — все як у реальному житті.