РОЗМОВА З ОДНОЛІТКОМ ІЗ ДАВНЬОГО МИНУЛОГО УКРАЇНИ. Нещодавно я дивилась показ сучасних колекцій літнього одягу, найактуальнішого в цьому сезоні. Мене приємно вразили несподі­вані рішення дизайнерів, які намагалися вигідно й водночас гідно представити світові жіночу красу. Звісно, що одяг, який демонст­рується на подіумах усього світу, не зовсім придатний для щоден­ного вжитку. Це скоріше мистецтво, основне покликання якого при­нести естетичне задоволення.

Насправді щодня мій одяг не такий вичурний, не такий екзотич­ний. Звичними стали джинси, короткі спідниці, різноманітні сукні розвеселих кольорів. Хоча мені до вподоби спортивний стиль — одяг зручний як для повсякдення, так і для походу у місця розваг. І тоді я подумала, а що могла носити дівчинка мого віку кілька сотень років тому? Про які прикраси й подарунки мріяла? На жаль, маши­ни часу не існує, проте, напруживши трошки уяву, ознайомившись з відповідними літературними джерелами, можна хоч на якусь мить опинитися у минулому.

На вулиці холодно — та й не дивно, адже зима вже давно хазяй­нує, прикрашаючи землю білим пухнастим снігом. Вона теж дуже полюбляє красу. На відміну від літа зима не може прикрасити себе яскравими барвами — зеленим листям, блакитним небом, жовто­гарячим сонечком. Проте й біле вбрання пані Зими за своєю просто­тою та вишуканістю завойовує наші серця із року в рік. Я заплю­щила очі і раптом опинилась серед колядників. Тримаючи зірку та дзвоники, ватага парубків ходила від хати до хати, гукаючи у вікна господарів:

По цьому дому, по веселому,

Чи дозволите колядувати,

Колядувати, дім звеселяти,

Дім звеселяти, дітей збудити,

Христа славити?!

Гостинний хазяїн запросив колядників до хати попоїсти та випи­ти чогось. Ще б пак! А раптом він відмовить цим провісникам щастя, і наступного року що-небудь таке трапиться. У куточку сиділа дівчи­на. Вона з радістю й захопленням дивилась на колядників, мріючи хоч на хвильку вибігти на двір, пожартувати, пощебетати з дівча­тами.

Цікаво, а чи побачила вона мене? У своєму модерному одязі, із короткою зачіскою я істотно відрізняюсь від тих, до кого вона звик­ла. Бач, яка в неї коса: чорна, довга, аж до пояса. Я обрізала косу за своїм власним бажанням, без неї зручніше. Але раніше коси обріза­ли тільки тим дівчатам, чия поведінка була негідною. Втратити косу для будь-якої красуні означало ганьбу. Ні, треба повернутись сюди влітку, а то й у хаті якось розмовляти незручно, тим більше, що й колядники вже давно попрямували до наступної оселі.

Наступна моя подорож у минуле справді відбулася влітку. На зеленій галявині я й зустріла стару знайому. Я привіталась, а дівчин­ка спочатку злякалась. Але потім ми знайшли спільну мову, оскіль­ки вона теж мріяла про подорожі у часі. Тільки побачити моя нова знайома Маруся мріяла майбутнє. На голові дівчини красувалась гарна оздоба — вінок. Червоні маки у гарній комбінації з синіми волошками дуже пасували до її чорнявого, трохи хвилястого волос­ся. Я попросила розповісти Марусю трошечки про мистецтво плетін­ня вінків. Вона посміхнулась і сказала, що це дуже просто. Треба збирати квітки, які знайдеш, і вплітати їх, по-різному міняючи кольори. Мені стало цікаво, а чи має якесь значення той чи інший колір, чи символізує щось кожна квітка. Маруся відповіла, що вона плете такі вінки, які їй до лиця. Так, а я вже подумала, що мода — це поняття сучасне.

Виявилось, що вінки — це не тільки прикраса «для лиця», але й надійний оберіг від нечистої сили. Маруся розповіла страшну істо­рію про дівчину, яка насмілилась скинути вінок з голови. Трапи­лось це напередодні свята Івана Купала. Дівчина у купальському вінку пішла по ягоди до лісу. Там вона зустріла молодого вродливо­го парубка, який відразу почав залицятися. Між іншим парубок попросив скинути вінок. Дівчина довго не погоджувалась, але тільки- но вона це зробила, як у ту ж мить нею заволоділа «нечиста сила». Під виглядом парубка був справжнісінький чорт!

Так само оберегом було і намисто. А я думала, що це тільки при­краса. Маруся пояснила, що в будні звичайно не одягають багато намиста, бо бояться, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, а й треба сподіватися якогось лиха. Але зовсім без намиста не можна і в будень, адже воно оберігає дівчину від застуди.

Багато чого нового я дізналась від Марусі, але жалкую дуже, що питала тільки про оздоби та наряди. Так хотілося б ще зустріти її й поговорити про те, як вона з подругами проводить свята, вечори; про що думають, що турбує їх серця. Сподіваюсь, що наступного разу встигну-таки розпитати про все.