Розкриття сутності самодержавного ладу в поемі «Сон». Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна Вірного сина України ніколи не залишала туга за різним краєм, який він любив палко і ніжно, постійні думав про нього, рвався до нього всією душею. І ось і травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка — він їде в Україну, де не був майже п’ятнадцять років.

Влучним епітетом «неситий» Шевченко характеризує російського самодержця Миколу І, якого поет ненавидів з особливою силою й гостротою, справедливо вважаючи царя першопричиною всіх бід і страждань трудового люду всієї імперії, зокрема України.

На противагу образу «неситого» поет створює «серед холоду, ридань, снігів, гніту» зігріту безмежною любов’ю постать революціонера:

В кайдани убраний

Цар всесвітній!

Цар волі, цар

Штемпом увінчаний!

Цей образ сміливого борця за свободу є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім’я вільного майбутнього народу.

У ліричному звертанні до засланця-революціонера Тарас Шевченко стверджує неминучість перемоги свободи, рівності, братерства, утверджує спадкоємність волелюбних, визвольних ідей:

А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О, не ховай, брате!

Розсип їх, розкидай!

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Таким чином, картаючи самодержавство, Шевченко не випадково змальовує Сибір. Сибірська каторга займала важливе місце в політиці царя. Туди він висилав своїх політичних противників. З історії відомо, що останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський був засланий на Соловки, у Сибір — його суддя Головатий, а також Устим Кармелюк, декабристи та всі волелюбці, борці з самодержавством. І як би не лякали поміщики і цар Сибіром, каторгою, мукою, народ не скорявся, а найкращі його представники відважно боролися за краще життя.

Апофеозу в розкритті гнилої самодержавної системи та її приреченості Шевченко досягає в третій частині своєї поеми. Разом з оповідачем ми опиняємося в столиці російської держави Петербурзі. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи.

Особливої уваги Тарас Григорович надав сатиричному змалюванню царя, цариці і придворного панства. Використовуючи влучні епітети, порівняння, поет дає нищівну характеристику тогочасній владі:

…аж ось і сам,

Високий,сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,
Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешна,

Хита головою…

Цар цвенькає;

Адиво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Тут ми бачимо і панів гладких:

За богами — панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані —

Пикаті, пузаті!..

Поет розвінчує їх і в етико-соціальному плані. Це блюдолизи, кар’єристи, які: «Аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих». Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар «вдарять або дулю благоволять дати», а для них — це свято. Пишні, бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці.

Далі, в алегоричній картині «генерального мордобитія» Тарас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільства, побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершині піраміди грабіжництва і злочинів проти народу знаходиться всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство виразно виявляються у сцені мордобою:

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого… та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

Та меншого в пузо —

Аж загуло!., а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних…

Отже, кулак — символ деспотизму російського самодержавства.

Ще виразніше примарна сила самодержавства розкривається в сатирично-гротескній сцені з Микол-кою-«медведиком». Без будь-якої причини цар «як крикне на самих пузатих», і вони, мов у казці, зникли один за одним, а «медведик» перетворився в жалюгідне кошеня:

Дивлюся я, шо дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик!

Стоїть собі,

Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити — до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників.

Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина II. Із гнівним сарказмом змальовує Тарас Шевченко їх у своїй поемі:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися…

Не може пробачити поет Петрові І його облудної політики, коли самодержець зігнав українських козаків на будівництво Петербурга:

0 царю поганий,

Царю проклятий,лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

З вини Петра І загинув і дорогий серцю поета страдник — гетьман Павло Полуботок. Цей видатний син України все життя боровся проти колоніальної політики царату, за відокремлення рідного краю від Росії та відновлення гетьманства. За наказом Петра І він був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де й помер, катований і морений голодом:

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

У кайданах.

Отже, у своїй сатиричній поемі Тарас Григорович Шевченко підкреслив, що самодержавний устрій уже давно пережив себе і страшною руїною тримається лише на солдатських багнетах, придушуючи все живе й прогресивне.

Поема «Сон» стала першим в українській літературі твором політичної сатири. Вона викривала і засуджувала мораль паразитизму й вірнопідданства, пробуджувала національну самосвідомість і почуття людської гідності українського народу.