Роздуми про долю рідного народу в посланні Т. Г. Шевченка. В історії кожної літератури є твори, які володіють магіч­ним даром безсмертя. Саме до таких шедеврів належить по­езія Великого Кобзаря. Йому було властиве глибинне відчут­тя кревної причетності до долі рідного народу, до його трагіч­ної історії. Саме тому він спрямовує свої твори на захист пригнобленого люду.

З творчої скарбниці Т. Шевченка можна виділити твір, який, на мою думку, чи не найглибше виявляє патріотизм і почуття національної гідності поета. Це — послання “І мерт­вим, і живим…”.

У цьому творі Тарас Григорович порушив найважливіші питання суспільного та національного життя. Передусім треба, на думку поета, усунути соціальну несправедливість. Він про­тестує проти кріпацтва, ганьбить тих “земляків”, які

людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають…

Бачачи, що розвиток освіти і культури не йде належним шляхом, Шевченко радить плекати своєрідну національну культуру, а не переймати бездумно чужі ідеї.

В своїй хаті своя й правда,

І сила,і воля.

Лише коли збудуться усі поетові бажання, коли обіймуть “найменшого брата”, тоді настануть для України кращі часи, і “світ ясний, невечірній тихо засіяє…”

Закарбуємо в своїй пам’яті рядки із славнозвісного твору, бо і ми, як сказав поет, ненароджені земляки його, є адресатом послання, що було спрямоване й у вічність.

Цей двір служив дороговказом на шляху національного відродження українського народу, бо в ньому підняті вагомі проблеми, які чекають свого розв’язання саме сьогодні, в час становлення української державності.

Перебудова розбудила нас, окрадених, але не безтямних. Нам не однаково, чи наша земля буде вкрита золотим колоссям пшениці й жита і бринітиме рідна мова на ній, чи буде вона закута кригою байдужості, національної пасивності. Яке може бути виправдання людині, яка зреклася рідної культури?

Хіба можна забути, як у тяжкі часи для України все ж таки були борці, які не поступалися своїми демократичними принципами, відстоювали справедливість і гуманізм, за що й страждали. Згадаймо Олександра Олеся, Миколу Куліша, Ва­силя Стуса. Цей перелік можна було б продовжувати і про­довжувати… Прикро, що ми нічого не знали про творчість цих майстрів слова, які будили народ від сплячки, відкривали людям очі на суспільства, провіщали перебудову нашої краї­ни. І за це зазнавали гоніння і переслідування з боку більшо­вицьких єзуїтів та інквізиторів.

Ні, не можна цього забути! Треба бути стійкими і віддани­ми нашій Вітчизні! Ми повинні знати свою історію, рідну мову, адже вона є виразником нашої національної гідності.

Я твердо переконаний: в Україні є головне — ділові, по- новому мислячі, енергійні люди, зацікавлені в тому, аби неза­лежність України здобула економічну базу. Треба надати їм таку можливість. Так давайте ж підтримаємо їх і збудуємо вільну, демократичну державу, де “врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”.