РОЗДУМИ ПРО ДОЛЮ РІДНОГО НАРОДУ. Любов до Батьківщини, невідступна думка про її благо проймає всю діяльність Тараса Шевченка. Кров’ю обливалося його серце, коли бачив Україну розтерзаною, пригнобленою не тільки чужинцями, але й своїми дітьми-перевертнями. Справжня любой вимоглива, тому поетове слово любові до України є водночас словом нетерпимості й гніву проти негідних її дітей. У 1845 році Тарас Шевченко пише один з найбільш полум ’яних своїх творів — послання « І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» Жанр послання дав змогу автору безпосередньо висловити свої погляди на актуальні питання тогочасного життя України. Запоруку воскресіння й розквіту рідної землі Кобзар вбачав не в поверненні до минулого, а в боротьбі за майбутнє. Звідси його болючі шукання і невідступні роздуми, як переродити націю, змінити її історичну долю.

У поемі Тарас Шевченко охоплює три часові відрізки: минуле, сучасне і майбутнє, що разом становлять вічність. Найбільше уваги приділено сучасному. Невимовно боляче поетові, коли він бачить «люд потомлений», що страждає від гніту. Автор з гнівом докоряє панам за народні кривди, нагадує про «дідами крадене добро».

Панівні верстви гнобленої України тільки на словах люблять свою Україну, а насправді є прислужниками царських сатрапів. Це чорні сили нації, зрадники народу, «раби, підніжки» польських королів і царизму, «недолюдки», що «правдою торгують». Гострою пересторогою звучать слова Шевченка:

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром Заковані люде,

Настане суд…

У поемі виражається благородне обурення тими українцями, які зневажають все своє, схиляючись перед іноземщиною. Освічені земляки поета втрачають почуття національної гордості. «Куций німець» — ось їх головний авторитет. Він встановлює їх расову приналежність, розтлумачує національну історію.

Автор ганьбить тих, хто ігнорує вітчизняну культуру, хто зверхньо ставиться до рідної мови:

І всі мови

Слов ‘янського люду

Всі знаєте. А своєї Дастьбі…

Колись будем І по-своєму глаголать…

Розвінчуючи фальш народолюбства українських лібералів, Шевченко із сучасного дивиться в минуле. Псевдопатріоти України чванилися своїми предками — козацькою старшиною та гетьманами. Автор зриває романтичні шати з тих діячів минулого, які їх не заслуговували. Так, були й колись лицарі, народні герої, борці за незалежність України, але й були «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття…», тобто ті, хто допомагав поневолювати свою вітчизну.

З гіркотою говорить великий Кобзар про «синів сердешної Украйни», які примирилися зі своїм гнітом і добре ходять у ярмі, «ще лучче, як батьки ходили». Це скорбота поета- борця, який глибоко відчував політичну темряву пригноблених мас, їх рабську психологію, неспроможність піднятися на боротьбу з безправ’ям і гнітом. Шевченко розуміє, що народ потрібно будити до цієї боротьби, а це можуть зробити лише освічені люди, з певною політичною свідомістю. Тому автор намагається переконати «полюбити щирим серцем велику руїну» — свою Україну, єднатися з народом:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться.

Заплакана мати.

Бо тільки національне єднання, тільки згуртованість всього народу може забезпечити Україні щасливе майбутнє.

Ці роздуми поета про долю Вітчизни, долю свого народу, заклик до єдності та згуртованості в час боротьби за краще майбутнє є актуальними у всі часи, у всі періоди історії, для всіх поколінь. Тому звертається Тарас Шевченко і до «ненароджених», тих, які будуть жити пізніше за нього. Послання -— це заповіт нам творити свою державу вільною, демократичною, багатою, де не повинно бути людей, які зневажають свою національну культуру, мову, звичаї, віру. Слова поета — про відповідальність за вчинки, про справедливий народний суд не втрачають своєї актуальності і в наш час.