РОЗДУМИ ПРО ДОЛЮ НАРОДУ. Сутінки огортають землю. Ще один день добігає свого кінця. Що означатиме він в океані часу? Чи залишить він помітний слід в історії рідного народу? Тарас вже не вірить у такі дні, бо знає, що новий світанок не принесе Божої ласки уярмленим. Тому, мов «окаянний», світом нудить «на розпуттях велелюдних», плаче і день, і ніч, та не знаходить розради. Доля рідного народу «цвяшком вбита» у вразливе серце поета.

Не було для нього куточка, милішого за рідну землю, тому й обурюється письменник у своєму пристрасному посланні «І мертвим, і живим…» тими, хто не цінить благодаті жити в райському куточку світу, а навпаки, поспішає на чужину «шукати доброго добра», залишаючи на поталу зайдам рідний край. Картини його недолі не можуть не зворушувати:

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орютъ лихо,

Лихом засівають…

Винуватців наших кривд не бракує. Це і «раби, підніжки, грязь Москви», і «варшавське сміття», і «мудрий німець», який «картопельку садить» на колишніх землях Запорозьких Вольностей. Та головні винуватці, звичайно ж — самі українці, ті «ясновельможнії гетьмани», які, уявивши себе «славними братами», превірненько «кров свою лили» і за Москву, і за Варшаву, і за орди бусурманські.

Руїна, сучасна Шевченкові, є логічним продовженням, на думку поета, історичної Руїни другої половини XVII століття з тією лиш різницею, що предки не надто приховували свої амбіції, не вбирали їх у привабливі шати на зразок «поеми вольного народа». Тож не дивно, що їх нащадки захоплюються тими, хто ганьбив нашу історію, творив Руїну, бо ж вважають себе прямими спадкоємцями цього національного самокатування і вакханалії, їм не дано зрозуміти, що воля, яка народилася на кістках’ Руїни, небагато вартує для нащадків-простолюдинів:

Кров ‘ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах!

Окрадених трупах.

Однак історія не навчила самовпевнених сучасників, кривава Руїна не дала їм розуміння того, що коли «одцурається брат брата і дитини мати», тоді загине навіки рід славнии український. Не буде Бог слухати мук наших, не буде сонце світити нам. Автор гірко зауважує:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Навряд чи варто українцю тішитися від того, що «Польща впала», бо правда і те, «що коли вона падала, то й нас роздавила», тобто і наша національна еліта опинилася в духовному «морі крові». І щоб це море широко не розлилося, необхідно, щоб інтелігенція об’єднала навколо себе знедолений і знеохочений до подальшої боротьби народ:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата.

І тоді усміхнеться закривавлена Україна і благословить свою еліту на те, шоб вона повела «найменшого брата» — народ — за собою і розбила тяжкі кайдани неволі.

Т.Шевченко вірить: коли ці кайдани розпадуться, настане світле майбутнє України, вона зведеться з колін на рівні ноги і «тихо засіяє» в сузір’ї передових європейських держав. Прийде омріяна віками незалежність, перестане литися кров родинна, забудуться братовбивчі війни. Кобзар також вірить у те, що керівники при владі стануть значно демократичнішими, свідомішими, більше вболіватимуть за долю рідного народу, а не тільки, як сучасні йому пани, дбатимуть про власну «шкуру» й гаманець. Поет застерігає, щоб ми не повторювали помилок «дурного народу», щоб ми не зазнавалися, як слабосила духом частина інтелігенції.

Потрібно зробити майбутнє свого народу красивим і доцільним, тому не варто боятися долати зло і стрімко йти до правди, бо Правда, — це омріяне щастя для нашої Батьківщини, її нетлінний супутник, дороговказ, символ і оберіг. Отже, обов’язок кожного українця, вірного сина своєї землі, — охороняти від злого ока спільну матір, дбати про її добробут, про те, щоб замість ненависті жили у кожному серці віра, надія, любов.