Романтичне осмислення дійсності в романі В. Гюго. У романі Гюго особливо виділяється образ дзвонаря Собору — потворного Квазімодо. Цей образ побудований письменником за принципом гротеску. Своєю страшною зовнішністю він нагадує кам’яні страховиська на соборі. Його обличчя, подібне до цих химер, в романтично гіперболізованому плані відбиває долю всього народу Франції, спотворену нелюдськими суспільними відносинами.

Квазімодо був відрізаний від світу подвійним нещастям: своїм невідомим походженням і своєю фізичною потворністю. Собор був для бідолахи всім: гніздом, домом, батьківщиною, всесвітом. «Існувала якась таємниця й одвічна гармонія між цією істотою і цією будівлею».

У його убогому тілі убожів і дух. Причиною його злобливості, яка не була вродженою, став світ, який його оточував: кожне звернуте до нього слово було знущанням або прокльоном.

У Квазімодо був талант музиканта. Єдине, «що збуджувало його душу та допомагало розгортати немічні, завжди складені крила, те єдине, що інколи робило його щасливим — були дзвони». Гюго пише, що Квазімодо не тільки був володарем Собору, він був його душею. «Для всіх, хто знає про колишнє існування Квазімодо, Собор… здається бездушним, мертвим».

Квазімодо здатен на вдячність, як ніхто із людей. Так, як Собор, а можливо, й більше, він любив Клода Фролло, який дав йому притулок, навчив говорити, писати, а. головне, зробив його дзвонарем. «А повінчати великий дзвін з Квазімодо, — говорить Гюго, — все одно, шо віддати Ромео Джульєтту».

Опоетизованою душею народу є образ Есмеральди, талановитої, здатної на самовіддане кохання. Вона підкоряється тільки своєму серцю, а не злодійським законам «Двору чудес», тим більш не церковним авторитетам в особі Клода.

Переслідувана і феодальним «правосуддям», і Клодом, вона вибирає шибеницю. Її особиста трагедія відбиває можливу трагедію за тих жахливих часів будь-якої дівчини з низів.

Гротескно змальовано автором образ Клода Фролло — представника католицької церкви. Як би трагічно не звучала його «сповідь» Есмеральді, — образ його тут і до кінця не стільки трагічний, скільки жалюгідно відворотний. Незважаючи на всі символіко-гіперболічні методи зображення образу Клода, він є носієм конкретного зла, пов’язаного з його професією церковника-схоласта.

З романтичною винятковістю характерів та ситуацій в романі Гюго і пов’язана романтична типізація образів роману.

Романтичні елементи у романі переважають над реалістичними. Це і зловісно-романтичне зображення собору під час нічного нападу на нього низів; це і поетичне зображення ранкового Парижа, побаченого з вежі собору в епізоді страти Есмеральди. Романтичною є й сюжетна побудова роману, в якій немає раціоналістичної послідовності; а є численні відступи мистецько-історичного чи етичного змісту, які й допомогли Гюго зробити роман антифеодальним та антиклерикальним.