РОМАН-ПАРОДІЯ НА ТЕМУ ЛИЦАРСТВА . «Дон Кіхот» — це друга книга після Біблії, перекладена най­більшою кількістю мов світу. Генріх Гейне, видатний німецький поет, згадував, як у пору золотого дитинства «у той час, коли…до- сяг уже розумного віку і певною мірою осягнув грамоту», усамітнив­шись в алеї Дюссельдорфського саду, ціле літо захоплено читав ро­ман Сервантеса, і птахи, і дерева, струмок та квіти плакали разом з ним над страдницькими пригодами бідолашного лицаря. Можу ска­зати, що такі самі почуття виникли і у мене після ознайомлення із романом Сервантеса.

Здається, що ж такого привабливого ми знаходимо в образі бідо­лашного лицаря? Його вчинки аж ніяк не співвідносяться із вчин­ками дорослої людини. Він створив власний світ і, як дитина, ба­вився своїми видіннями. Страждав через людське непорозуміння, але не хотів жити так, як усі. Можливо, витоки й причини, що зможуть прояснити поведінку головного героя, слід шукати у ре­альності, яка оточувала його творця?

Іспанія шістнадцятого століття була розвинутою державою, котра мала під владою півсвіту та прагнула покорити половину, що залишилася недоторканою. Іспанці вивозили із колоній золото, знищуючи варварськими способами культуру індійських племен Південної Америки. Іспанці нав’язували аборигенам на правах пе­реможців свої закони. У країні панувала «золота лихоманка», ви­кликана надходженням золота з американського континенту, про­цвітала гонитва за наживою, за пригодами. Феодали споряджали кораблі, наймали розбійників і піратів, які нападали на інші ко­раблі та грабували їх. Народ бідував. Грізною силою в Країні була католицька церква, яка створила для боротьби з інакомислячими інквізицію.

Саме в цей карколомний час в Іспанії набули поширення лицарські романи. Протягом шістнадцятого століття з’явилось понад сто двадцяти лицарських романів, серед яких тільки деякі, як, наприклад, «Амадіс Гальський» чи «Пальмерін Англійський», мали художню цінність.

Сервантес протягом всього роману намагається переконати чита­ча, що єдиною причиною, що примусила його взятися за перо, було бажання висміяти ці трикляті «лицарські романи », вбити їх «силою сміху».

Уже в першому розділі ми дізнаємося, що головний герой весь свій вільний час витрачає на читання лицарських романів. Більше того, лицарські романи поступово заполонили весь час героя, що він перестав виїздити на полювання, господарювати. Він продав землі для того, щоб зібрати у себе колекцію романів.

Дон Кіхот жив історіями, що розповідали автори, він навіть хотів закінчити одну із книг, що сподобалась найбільше. Ідальго з голо­вою занурився у химерний світ пригод, сидів над книгами з ранку до вечора, мало спав, у результаті чого втратив здатність сприйма­ти реальність.

Тепер його реальністю стали битви й поранення, любовні приго­ди та сердечні муки, магія та чародійництво.

Нарешті ідальго вирішив покинути рідну оселю, стати мандрів­ним лицарем для того, щоб прославити даму свого серця. Звісно, що поведінку Дон Кіхота не виправдовують рідні та близькі. Вони знаходять простий вихід: знищити книжки, які стали причиною божевілля.

Здається, спалення бібліотеки повинно було завершити оповідання про славного лицаря, оскільки автор поставив за мету висміяти ли­царські романи. Але подальші події логічно приводять до висновку, що не лицарські романи були висміяні Сервантесом.

Справжні причини можна віднайти тільки у реальному світі. Так, лицарські романи — це факт літературного життя Іспанії. Вони захоплювали, вони розважали, але користі не приносили, відверта­ли увагу людей від проблем сьогодення. І тому перед гуманістич­ною літературою Іспанії постала важлива мета — наблизити ху­дожні твори до реалій життя. Адже, живучи за рахунок колоній, Іспанія довела до повного занепаду власне господарство, а більшість іспанців стали або жебраками, або мрійниками.

З іншого боку, втрата життєвої опори призводила до занепаду моралі. Хто був справжнім божевільним: нещасний Дон Кіхот чи ті, хто сміявся та знущався над ним — оце суперечливе питання. У внутрішній світ людина занурюється лише тоді, коли втрачає віру в те, що вона зможе віднайти своє щастя у житті реальному.

Дон Кіхот був мрійником, який долав вигадані випробування, а насправді тільки людьску жорстокість. А скільки таких як Дон Кіхот знаходять інший вихід із скрутної ситуації — від алкоголю, нарко­тиків до самогубства або кривавих злочинів!

Існувала і суто технічна причина, яка примусила Сервантеса зізна­ння у тому, що він пише пародію на лицарський роман. Письмен­ник цілком не усвідомлював, яку можливість має для того, щоб дати широку і правдиву оцінку тогочасної дійсності, проте підсвідомо, пі гартований у боях, захищався від всесильної інквізиції. Отже, «Дон КІхот» — це не тільки пародія на лицарські романи, не тільки запе- ргчення лицарства як такого, але гостра критика тогочасного сус­пільства та людства загалом, яке ступило на шлях зла.