Роман О. Пушкіна «Євгеній Онєгін» — енциклопедія російського життя. Свого часу російський критик В. Бєлінський назвав роман «Євгеній Онєгін» Пушкіна «енциклопедією російського життя і найвищою мірою народним твором». Але чому «енциклопедією»?

Адже ми звикли так визначати багатотомне довідкове видання, а не тоненьку віршовану книжку! На мою думку, справа в тому, що в цьому романі чи не вперше в російській літературі з надзвичайною широтою і правдивістю була відтворена ціла історична епоха — життя Росії початку XIX століття.

У своєму романі і в сюжеті, і в ліричних відступах Пушкін зобразив усі верстви російського суспільства: вищий світ Петербурга, дворянську Москву, дворянство, селянство — тобто весь народ. Це дозволяє нам говорити про «Євгенія Онєгіна» як про справді народний роман.

У «Євгенії Онєгіні» показано і столицю, і провінцію, і село, і місто. Тут, немов у справжній енциклопедії, можна дізнатися, як виховували молодих аристократів, де вони гуляли в дитинстві, куди їздили розважатися, у що вдягалися і що було модним, які п’єси ставили в театрі та яким було меню вишуканих ресторанів. На основі пушкінського тексту можна навіть скласти точний розклад дня молодого дворянина.

Автор добре знав і любив Петербург — місто, де жили кращі люди Росії: декабристи, літератори, люди мистецтва. Пушкін надзвичайно точний в описах, не забуває він ані про «сіль їдку тонкої злості», ані про «всюдисущих диваків», ані про «завзятих збирачів епіграм». Очима столичного жителя показано нам московський «ярмарок наречених». Описуючи московське дворянство, Пушкін переважно вдається до саркастичних характеристик:

Тут був, одначе, цвіт столиці,

І знать, і модності зразки,

І кілька дурнів, як годиться,

І всюдисущі диваки.

Поет з неприхованим жалем констатує, що популярність людини залежить від її статусу в суспільстві. Він показує бездуховність столичного товариства, їхні ниці інтереси та розумову обмеженість.

Уже грою слів в епіграфі до другого розділу поет показує, що сучасна Пушкіну Росія — передусім сільська. Мабуть, тому й дворянство в романі виписане найбільш ґрунтовно. Причому, описуючи дворянство, Пушкін обмежується лише м’якою іронією. Провінційне товариство постає в романі як карикатура на вищий світ. Достатньо пригадати появу пари Скотиніних на іменинах Татьяни. Показово й те, що задовго до написання «Євгенія Онєгіна» ця пара вже була висміяна Фонвізіним у комедії «Недоросток». Таким чином, Пушкін показував, що впродовж того часу, що відділяв сучасну Пушкіну провінцію від провінції, описаної Фонвізіним, нічого не змінилося.

Найбільшу увагу автора привертають образи Онєгіна, Ленського і Татьяни Ларіної, які за своїм рівнем освіченості, інтелектом, глибиною почуттів значно вищі від того суспільства, що їх оточує.

Онєгін — втілення європейської свідомості, культури, освіти. Він читає Рус-со, економіста Адама Сміта, історію «від Ромула до наших днів», Байрона. При цьому автор спеціально наголошує на його відчуженості від народного життя: Євгеній не має родини, його виховував іноземний гувернер, тож не дивно, що й російською мовою він послуговується час від часу.

Відраза до праці, звичка до бездіяльного спокою, безвілля й егоїзм — ось те, що Онєгін отримав від «вищого світу».

Саме тому ідея оновлення і відродження особистості через спілкування з народом набуває у творі особливого значення. Ця ідея втілилися в образі Татьяни, з якою Пушкін ототожнював свою музу.

Показово, що з Татьяною Онєгіна зближує передовсім самотність, вони обоє чужі у дворянському середовищі. У листі до Онєгіна Татьяна зізнається:

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Кращі якості характеру Татьяни беруть початок у народній моралі, адже її виховувала не француженка-гувернантка, а няня-кріпачка. Недарма закохана в Онєгіна героїня розповідає про своє почуття саме їй, найближчій людині на світі. Щоправда, коли читаєш розмову Татьяни з нянею, виникає відчуття, що закохана панночка і нещасна безправна жінка навряд чи мають щось спільне в особистій сфері.

Татьяна певна, що на добро люди мають відповісти добром. Поняття гідності — одне з визначальних у її образі. Юна дівчина закінчує своє послання до Онєгіна словами:

На серці сором, страх і мука…

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука…

Утім, доросла Татьяна так само не зраджує своїх принципів:

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця —

Зостанусь вірна до кінця.

Її поняття гідності ніколи не дозволить Татьяні порушити клятву вірності.

Як бачимо, Пушкін не дає однозначних оцінок персонажів, наголошуючи передовсім на тому, наскільки було важливо для кожного осмислити себе як особистість.

Появу «Євгенія Онєгіна» насправді можна вважати певним етапом не лише у розвитку російської літератури, а й суспільної свідомості загалом.