Роль ліричних відступів. Мені здається, що найстрашніше лихо для кожної країни, для кожного наро­ду — це стихійні повстання, коли доведені до відчаю люди хапаються за ножі і вила. Тоді смерть уже не вважається лихом, якому годі зарадити, а людське життя не вар­те й копійки. Тоді лють і ненависть застеляють очі, і в цій колотнечі годі розібра­тися в тому, хто винен, а хто ні. Поема Т. Шевченка «Гайдамаки» — це не тільки натуралістична розповідь митця про народне повстання, це ще й роздуми поета над долею рідної землі, уярмленого люду, який має минуле, але не бачить майбутнього.

Твір починається словами: «Все йде, все минає — і краю немає». Поет роз­думує над плином життя, говорить про свою душу, яка щиро плаче над думами- дітьми, про пам’ять і забуття.

Вступна частина твору плавно переходить у звертання поета до гайдамаків, яких він називає синами, нерозумними дітьми, орлами. І знову ж таки, говорячи про гайдамаків, Шевченко співвідносить людські долі зі своїми думами. Він їх по­силає на Україну, бо тут, на чужині, з них «поглузують, покепкують та й кинуть під лаву». Поетові непокірливі думи-гайдамаки ведуть його в степ, де «могила з ві­тром розмовляє». У його уяві

…Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани…

Усі вони заходять у хатину поета і розказують, «як Січ будували, як козаки на байдаках пороги минали, як гуляли по синьому, грілися в Скутарі. Та як, люльки закуривши в Польщі на пожарі, в Україну верталися». У такі моменти поет відчу­ває, що він не самотній, адже у його хатині, «як в степу безкраїм, козацтво гуляє, байрак гомонить… синє море грає, могила сумує, тополя шумить».

У розділі «Галайда» поет роздумує над долею сироти, який не має ні батька, ні неньки, ні хати, «але не клене долі, людей не займа». Шевченко згадує своє си­рітство, ділиться своїми сльозами «не з братом, не з сестрою — з німими стіна­ми на чужині…»

Розділ «Титар» починається піснею. Перед читачем постає прекрасна карти­на місячної ночі, яка виступає дисонансом до розділу «Конфедерати» — страшної картини розбою шляхтичів.

Розділ «Свято в Чигирині» починається ліричним відступом, у якому поет зга­дує про славу Чигирина, про гетьманів, які будували свою столицю. Та все це ми­нулося, а зараз у місті, «як у домовині. Сумно. Сумно… Людей не чуть; через ба­зар кажан костокрилий перелетить; на вигоні сова завиває».

У розділі «Треті півні» в ліричному відступі «Гомоніла Україна» поет говорить про долю онуків козаків. Ці нащадки батьківської слави не згадують минувши­ну, не знають, «де Гонти могила», «де Залізняк, душа щира, де одпочиває». їм усе байдуже, вони покірно «панам жито сіють».

У розділі «Червоний бенкет» поет перелічує міста, в яких горить вогонь по­встання, а наступний розділ «Гупалівщина» починається страшною картиною спа­лених міст, де на шибеницях гойдаються повішені, а трупи шляхти лежать «купою на купі». Шевченко з болем у серці говорить про те, що українці і поляки — одно­го кореня «старих слов’ян діти», жили б та браталися, але ні, роз’єдналися, «впи­лися кров’ю». «А хто винен?» — запитує поет і безапеляційно заявляє: «Ксьон­дзи, єзуїти».

«Гонта в Умані» — чи не найтрагічніший розділ поеми. І знову він розпочи­нається з Ліричного відступу, у якому поет висловлює свій біль за поруйновану Україну, дітей-сиріт, які залишилися без батьків. Минуло літо, «шелестить пожов­кле листя по діброві», пройшла зима, і ось настала весна:

…чорну землю Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають…

Рай, та й годі! А для кого?

Цей рай Бог створив для людей, а вони домальовують цю красу кров’ю, «освіт­люють пожаром». «Не спинила весна крові, ні злості людської», — із сумом про­мовляє поет.

В останньому розділі «Епілог» Шевченко згадує своє дитинство, дідові розпо­віді про Коліївщину, роздумує над тим, як склалися долі гайдамаків, серце йому болить, як згадає про руїни Січі, з болем він підсумовує, що «Україна навіки за­снула… Все замовкло. Нехай мовчить. Така Божа воля». Але останні рядки тво­ру — це пересторога тим, хто вважає, що прагнення народу до волі зникло назав­жди. Ні, ще ходять «понад Дніпром, гаєм» старі гайдамаки, ще нагадують нам про Галайду, який, мабуть, сховав кийка, та недалеко.

Ліричні відступи в поемі «Гайдамаки» — це роздуми поета не лише про Коліїв­щину. Контрасти між красою природи і жахіттями повстання, екскурси в минуле, думки про майбутнє розкривають перед нами образ самого поета, який розуміє всі порухи душі кожного свого героя, який виливає свої думки, посилає їх у майбутнє нам, нащадкам, щоб пам’ятали, чиї ми діти.