ПУРПУРОВІ ВІТРИЛА. Лонгрен, матрос “Оріона”, міцного трьохсоттонного бри­га, на якому він прослужив десять років і якому був відданий сильніше, ніж інколи син рідній матері, мусив, нарешті, по­кинути службу.

Це сталося так. В одне з його нечастих повернень додому він не побачив, як завжди, — ще здаля, на порозі будинку, — своєї дружини Мері, що сплескувала руками, а потім до зне­моги бігла назустріч. Замість неї біля дитячого ліжечка — нової речі в маленькому будиночку Лонгрена — стояла схвильована сусідка. Три місяці я доглядала її, старий, — сказала вона, — подивись на свою доньку.

Мертвіючи, Лонгрен нахилився й побачив восьмимісячну істоту, що зосереджено позирала на його довгу бороду, потім сів, похнюпився й почав крутити вус. Вус був мокрий від дощу. Коли померла Мері? — спитав він.

Жінка розповіла сумну історію, перебиваючи розповідь роз­чуленим агуканням дівчинці й запевненнями, що Мері в раю. Коли Лонгрен довідався про подробиці, рай почав здаватися йому трохи світлішим від дровника, і він подумав, що вогонь звичайної лампи, коли б тепер вони були всі вкупі, втрьох, був би для жінки, яка пішла в невідому країну, найкращою втіхою.

Місяців три тому господарчі справи молодої матері були геть погані. З грошей, які залишив Лонгрен, добра половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здо­ров’я новонародженої; нарешті, втрата невеликої, але необ­хідної для життя суми примусила Мері попросити в борг гро­шей у Меннерса. Меннерс мав трактир-крамницю і вважався заможною людиною.

Мері пішла до нього о шостій годині вечора. Близько сьо­мої оповідачка зустріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й дуже засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона додала, що Меннерс погоджувався дати грошей, але ви­магав за це кохання. Мері нічого не добилася. У нас вдома немає ані крихти їжі, — сказала вона сусідці. — Я піду до міста, і ми з дівчинкою перебудемо як-небудь, поки повернеться чоловік.

Цього вечора було холодно, вітряно; оповідачка марно вмов­ляла молоду жінку не ходити в Лісе проти ночі. “Ти промок­неш, Мері, накрапає дощ, а вітер, того й гляди, нажене зливу”.

Туди й назад від приморського села до міста було не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухалась порад оповідачки. “Годі мені муляти вам очі, — сказала вона, — і так уже майже нема сім”ї, де б я не позичала хліба, чаю або борош­на. Заставлю обручку, і край”. Вона пішла, повернулась, а другого дня злягла в гарячці й маренні; негода й вечірній за­морозок звалили її двобічним запаленням легенів, як сказав міський лікар, якого викликала добросерда оповідачка. За тиж­день на двоспальному ліжку Лонгрена залишилось порожнє місце, а сусідка перебралась у його дім доглядати й годувати дівчинку. їй, самітній удові, це було неважко. “До того ж, — додала вона, — без такого немовляти нудно”.

Лонгрен поїхав у місто, звільнився зі служби, попрощався з товаришами й почав ростити маленьку Ассоль. Поки дівчинка навчилася твердо ходити, вдова жила в матроса, ставши си­рітці матір’ю, та тільки-но Ассоль перестала падати, заносячи ніжку через поріг, Лонгрен рішуче заявив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за діяльне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі дум­ки, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

Десять років мандрівного життя залишили в його руках дуже небагато грошей. Він почав працювати. Незабаром у міських крам­ницях з’явилися його іграшки — майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів — одне слово, моделі того, що він близько знав, що за характером роботи частково замінювало йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавби. Цим способом Лонгрен добував стільки, щоб жити в межах помірної економії. Некомпанійський за вдачею, він після смерті дружини став ще замкнутіший і відлюдніший. У свята його іноді бачили в трак­тирі, але він ніколи не сідав, а похапцем випивав біля шинквасу склянку горілки і йшов, коротко кидаючи навсебіч: “так” — “ні” — “здрастуйте” — “прощай” — “помаленьку” — на всі звер­нення й кивки сусідів. Гостей він терпіти не міг, тихо спрова­джуючи їх не силою, а такими натяками і вигаданими обстави­нами, що відвідувачеві не лишалося нічого іншого, як вигадати
привід, що не дозволяв си­діти довше. Сам він теж не відвідував нікого; таким чи­ном між ним і земляками лягло холодне відчуження, і коли б робота Лон,грена — іграшки — була менш неза­лежна від сільських справ, йому довелося б відчути на собі наслідки таких взає­мин. Крам і харчі він закуп­ляв у місті — Меннерс не міг би похвалитися, що Лон- грен купив у нього хоч ко­робку сірників. Він викону- ‘• і в також сам усю хатню роботу і терпляче опанову­вав невластиве чоловікові складне мистецтво вихован­ня дівчинки.

Була весна, рання й сувора, як зима, але по-іншому. Тиж­нів на три припав до холодної землі різкий береговий норд…Ассоль було вже п’ять років, і батько починав чимраз лагід­ніше й лагідніше всміхатися, позираючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, вона намагалась впо­ратися з таємницею застебнутого жилета або кумедно наспі­вувала матроських пісень — дикі ревовірші. В передачі дитя­чим голосом і не скрізь з літерою “р” ці пісеньки справляли враження ведмедя-танцюриста, прикрашеного блакитною стрічкою. В цей час сталася подія, тінь якої, впавши на бать­ка, вкрила й дочку.

Та ці дні норду виманювали Лонгрена з його маленького затишного будинку частіше, ніж сонце, що вкривало в ясну днину море і Каперну серпанком прозорого золота. Лонгрен виходив на місток, настелений на довгих рядах паль, де, на самому кінці цього дощаного молу1, довго курив люльку, яку роздмухував вітер, і дивився, як оголене біля берегів дно задим­лювалось сивою піною, що ледве встигала за валами; їхній гуркотливий біг до чорного, штормового обрію виповнив про­стір табунами фантастичних гривастих істот, які мчали в не­стримному, лютому відчаю до далекої розради. Стогони й шуми, ревуча пальба величезних зльотів води і, здавалося, видимий струмінь вітру, що шмагав простір довкола, — такий сильний був його рівний пробіг, — давали змученій душі Лонгрена те притуплення, приголомшення, яке, зводячи горе до невираз­ного смутку, дорівнює дії глибокого сну.

В один з таких днів дванадцятирічний син Меннерса, Хін, побачивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Ш горм почав­ся недавно; Меннерс забув вивести човен на пісок. Він негай­но пішов до води, де побачив край молу Лонгрена, який стояв до нього спиною й курив. На березі, крім них двох, нікого більше не було. Меннерс пройшов по кладках до середини, спустився у вируючу воду й одв’язав шкот; стоячи в човні, він почав вибиратися до берега, хапаючись руками за палі. Весла він не взяв, і в ту мить, коли, похитнувшись, не встиг ухопи­тися за чергову палю, міцний удар вітру шпурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер, навіть випроставшись, Меннерс не міг би дотягнутись до найближчої палі. Вітер і хвилі, роз­гойдуючи, несли човен у згубний простір. Усвідомивши ста­новище, Меннерс хотів був кинутись у воду, щоб плисти до берега, та було пізно, бо човен крутився вже недалеко від краю молу, де велика глибина води й шаленство валів обіцяли неминучу смерть. Між Лонгреном і Меннерсом, якого тягло в штормову далину, було не більш як десять сажнів ще рятівної відстані, бо на кладці під рукою в Лонгрена висів змотаний канат з грузилом, уплетеним в один його кінець. Канат цей висів на випадок причалювання в буряну погоду, і його кида­ли з кладки. Лонгрене! — гукнув до смерті переляканий Меннерс. — Чого ж ти став, як пень? Бачиш, мене відносить; кинь при­чал! — Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на Меннерса, що метався в човні, тільки його люлька закурилася дужче, і він, не поспішаючи, вийняв її з рота, аби краще бачити, що відбу­вається. — Лонгрене! — благав Меннерс. — Адже ти чуєш мене, я гину, врятуй! — Але Лонгрен не сказав йому жодного слова, ніби не чув розпачливого зойку. Доки не віднесло човна так далеко, що ледве долинали слова-зойки Меннерса; він не пе­реступив навіть з ноги на ногу. Меннерс ридав з жаху, закли­нав матроса бігти до рибалок, покликати допомогу; обіцяв гроші, погрожував і сипав прокльонами, та Лонгрен тільки підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу упусти­ти з очей борсання й стрибки човна. Лонгрене, — долинуло до нього глухо, наче з даху до того, хто сидить усередині будинку, — врятуй! — Тоді, набрав­ши повітря й глибоко зітхнувши, щоб не загубилось на вітрі жодного слова, Лонгрен крикнув: Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!

Тоді зойки стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль, проки­нувшись, бачила, що батько сидить перед пригасаючою лам­пою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, яка кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив ковдрою, що зсунулась з неї. Спи, люба, — сказав він, — до ранку ще далеко. Що ти робиш? Чорну іграшку я зробив, Ассоль, — спи!

Другого дня тільки й розмов було в жителів Каперни, що про зниклого Меннерса, а на шостий день привезли його са­мого, вмираючого і злостивого. Його розповідь швидко обле­тіла навколишні села. До вечора носило Меннерса; побитого ударами об борти і дно човна під час відчайдушної боротьби з лютістю хвиль, що, не втомлюючись, загрожували викинути в море знавіснілого крамаря, його підібрав пароплав “Лукре- ція”, який ішов у Кассет. Простуда і потрясіння жаху поріши­ли дні Меннерса. Він прожив трохи менше сорока восьми го­дин, накликаючи на Лонгрена всі нешастя, можливі на землі і в уяві. Розповідь Меннерса, як матрос спостерігав його заги­бель, відмовившись допомогти, красномовна тим більше, що вмираючий важко дихав і стогнав, вразила жителів Каперни. Не кажучи вже про те, що мало хто з них здатен був пам’ятати образу тяжчу, ніж її зазнав Лонгрен, і так побиватися, як по­бивався він до кінця життя за Мері, — їм було огидно, незро­зуміло, приголомшувало їх, що Лонгрен мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів, що їх кинув навздогін Меннерсу, Лонгрен стояв: стояв нерухомо, суворо й тихо, як суддя, виявивши глибоке презирство до Меннерса — щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Коли б він кричав, виказував на мигах або метушнею злорадство, або ще якось інакше своє торжество, спостерігаючи відчай Меннерса, ри­балки зрозуміли б його, але він повівся інакше, ніж вони, — повівся значуще незрозуміло і так поставив себе вище за інших, одне слово — зробив те, чого не пробачають. Ніхто більше не вклонявся йому, не подавав рук, не кидав погляду, в якому б упізнавав і вітав його. Назавжди залишився він осторонь сіль­ських справ; хлопчаки, побачивши його, кричали навздогін: “Лонгрен утопив Меннерса!” Він не звертав на це уваги. Також, здавалося, він не помічав і того, шо в трактирі або на березі, серед човнів, рибалки замовкали в його присутності й відходили вбік, — як від зачумленого. Випадок з Меннерсом зміцнив доти неповну відчуженість. Ставши повною, вона ви­кликала міцну взаємну ненависть, тінь якої впала і на Ассоль.

Дівчинка зростала без подруг. Два-три десятки дітей її віку, що жили в Каперні, насиченій, як губка водою, грубим ро­динним началом, основою якого був непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти на світі, викреслили раз і назавжди маленьку Ассоль зі сфери свого заступництва й уваги. Сталося це, певна річ, поступово, через повчання та гримання дорослих, набрало характеру найсуворішої заборо­ни, а потім, посилене плітками й пересудами, розрослося в дитячому розумі страхом до хатини матроса.

До того ж відлюдний спосіб життя Лонгрена розв’язував те­пер істеричний язик плітки; про матроса подейкували, ніби він десь когось убив, тому, мовляв, його більше не беруть служити на судна, а сам він похмурий і відлюдний, бо “картається доко­рами злочинного сумління”. Граючись, діти проганяли Ассоль, коли вона наближалась до них, шпурляли грязюкою і дражни­ли тим, що нібито її батько їв людське м’ясо, а тепер робить фальшиві гроші. Одна за одною наївні її спроби до зближення кінчалися гірким плачем, синцями, подряпинами та іншими виявами громадської думки; вона перестала зрештою обража­тись, але все ще іноді питала батька: “Скажи, чому нас не люб­лять?” — “Ет, Ассоль, — казав Лонгрен, — хіба вони вміють любити? Треба вміти любити, а цього вони й не можуть”. — “Як це вміти?” — “А ось так!” — Він брав дівчинку на руки і міцно цілував смутні очі, що мружились від ніжного вдоволення.

Улюбленою розвагою Ассоль було, вечорами або в свято, коли батько, лишивши слоїки з клейстером, інструменти і незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити з люль­кою в зубах, — влізти до нього на коліна і, вертячись у береж­ному кільці батькової руки, доторкуватись до різних частин іграшок, розпитуючи про їх призначення. Так починалася своє­рідна фантастична лекція про життя і людей — лекція, в якій завдяки колишньому побуту Лонгрена, випадковостям, випадку взагалі, — дивовижним, неймовірним і незвичайним подіям приділялось головне місце… Розповідав Лонгрен також про тих, що зазнали аварій, про здичавілих людей, які розучилися говорити, про таємничі скарби, бунти каторжників і багато іншого, що вислухувала дівчинка уважніше, ніж, можливо, слу­хали вперше розповідь Колумба про новий материк. “Ну, го­вори ще”, — просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись, замовкав, і засинала на його грудях з головою, повною чудо­вих снів.

Так само приносила їй велику, завжди матеріально істотну втіху поява прикажчика міської іграшкової крамниці, яка охоче купувала роботу Лонгрена. Щоб піддобрити батька і виторгу­вати більше, прикажчик приносив з собою для дівчинки двій­ко яблук, солодкий пиріжок, жменю горіхів.

Всю хатню роботу Лонгрен виконував сам: рубав дрова, но­сив воду, топив піч, куховарив, прав, прасував білизну і, крім усього цього, встигав працювати для грошей. Коли Ассоль минуло вісім років, батько навчив її читати й писати. Він по­чав інколи брати її з собою до міста, а потім посилати навіть саму, коли конче треба було перехопити грошей у крамниці або віднести крам. Це траплялось не часто, хоча Лісе лежав лише за чотири версти від Каперни, та дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато що може налякати дітей, крім фізичної небезпеки, яку, правда, важко зустріти на такій близькій від­стані від міста, але все ж таки не зайве мати на увазі. Тому тільки в гарні дні, вранці, коли хаща навколо шляху повна сонячної зливи, квітів і тиші, так що вразливості Ассоль не загрожували примари уяви, — Лонгрен відпускав її до міста.

Якось під час такої подорожі до міста дівчинка сіла край дороги з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніда­нок. Закусуючи, вона перебирала іграшки; з них дві-три ви­явилися новинкою для неї; Лонгрен зробив їх уночі. Одна гака новинка була мініатюрною перегоновою яхтою; це біле суден­це несло пурпурові вітрила, зроблені з обрізків шовку, які ви­користовував Лонгрен для обклеювання пароплавних кают — іграшок багатого покупця. Тут, мабуть, зробивши яхту, він не знайшов відповідного матеріалу на вітрила, використавши, що було, — клаптики пурпурового шовку. Ассоль була в радісно­му захваті. Полум’яний веселий колір так яскраво горів у її руці, неначе вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, а через нього був перекинутий місточок з жердин; струмок справа і зліва біг у ліс. “Коли я спущу її на воду поплавати трохи, — міркувала Ассоль, — вона не промокне, я її потім витру”. Відійшовши від містка в ліс, за течією струмка, дів­чинка обережно спустила на воду біля самого берега судно, яке зачарувало її; вітрила одразу виблиснули червоним відоб­раженням у прозорій воді; світло, пронизуючи тканину, лягло тремтячим рожевим випромінюванням на білому камінні дна. “Ти звідки приїхав, капітане?” — поважно спитала Ассоль уяв­лену особу і, відповідаючи сама собі, сказала: “Я приїхав… приїхав… приїхав я з Китаю”. — “А що ти привіз?” — “Що привіз, про те не скажу”. — “Ах, ти так, капітане! Ну, тоді я тебе посаджу назад у кошик”. Тільки-но капітан приготувався смиренно відповісти, що він пожартував і що ладен показати слона, як раптом тихий відбіг берегового струменя повернув яхту носом до середини струмка, і, наче справжня, повним ходом покинувши берег, вона рівно попливла вниз. Вмить змі­нився масштаб видимого: струмок здавався тепер дівчинці ве­личезною рікою, а яхта — далеким, великим судном, до яко­го, мало не падаючи у воду, злякана і сторопіла, простягала вона руки. “Капітан злякався”, — подумала вона і побігла за іграшкою, яка віддалялася, сподіваючись, шо її де-небудь приб’є до берега. Квапливо тягнучи кошик, що хоч і не був важкий, але заважав їй, Ассоль вимовляла: “Ой Боже мій! І трапиться ж таке…”

Судно повільно відпливало, і вона намагалась не спускати з ока красивий трикутник вітрил, спотикалась, падала і знову бігла…

В такій марній і тривожній гонитві минула майже година, коли здивовано й водночас з полегшенням Ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулись, пропустивши синє плесо моря, хмари і край жовтої піщаної кручі, на яку вона вибігла, вже падаючи з утоми. Тут було гирло струмка; розлившись не­широко й мілко, так що видно було переливчасту блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокої, поритої корінням кручі Ассоль побачила, що біля струмка, на пласкому великому камені, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках зниклу яхту, і всебічно розглядає її з цікавіс­тю слона, який спіймав метелика. Трохи заспокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла по кручі і, підійшовши близько до незнайомого, втупилась в нього вивчаючим поглядом, чека­ючи, коли той підведе голову. Та невідомий так захопився огля­данням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла розгледіти його з голови до ніг, установивши, що людей, подібних до цього незнайомого, їй бачити ще жодного разу не доводилось.

Але перед нею був не хто інший, як мандруючий пішки Егль, відомий збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері складками випадали з-під його бриля; сіра блуза, за­правлена в сині штани, і високі чоботи надавали йому вигля­ду мисливця; білий комірець, краватка, пояс, винизаний сріб­лом блях, палиця і торбинка з новеньким нікелевим замочком виказували городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи і очі, що виглядали з променястої буйної бороди, з пишних, люто здиблених угору вусів, здавалось, було мляво прозорим, коли б не очі, сірі, як пісок, і блискучі, як щира сталь, з поглядом сміливим і сильним. Тепер віддай мені, — несміливо сказала дівчинка. — Ти вже погрався. Ти як спіймав її?

Егль підвів голову, упустивши яхту, — так несподівано про­лунав схвильований голосок Ассоль. Старий з хвилину розгля­дав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Багато разів прана ситцева сукня ледве вкри­вала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темні густі коси, забрані в мереживну косинку, збилися, торкаючись пле­чей. Кожна риса Ассоль була виразно легка і чиста,/йїс політ ластівки. Темні, з відтінком сумного запитання очі здавались трохи старшими від обличчя; його неправильний овал був овіяний тим чудовим загаром, що властивий здоровій білості шкіри. Напіврозкритий маленький рот виблискував лагідною посмішкою. Клянусь Гріммами, Езопом і Андерсеном, — сказав Егль, поглядаючи то на дівчинку, то на яхту, — це щось особливе! Послухай-но ти, рослинко! Це твоя штука? Так, я за нею бігла по всьому струмку; я думала, що помру. Вона була тут? Біля самих моїх ніг. Корабельна аварія — причина того, що я, береговий пірат, можу вручити тобі цей приз. Яхта, зали­шена екіпажем, була викинута на пісок тривершковим валом — між моєю лівою ногою і кінцем палиці. — Він стукнув ціпком. Як звуть тебе, крихітко? Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи в кошик подану Еглем іграшку. Добре, — незрозуміло казав далі старий, не зводячи очей, в глибині яких виблискувала посмішка дружелюбного наст­рою. — Мені, власне, не треба було питати про твоє ім’я. Добре, що воно таке дивне, таке однотонне, музикальне, як свист стріли або шум морської черепашки… Я, люба, поет у душі — хоч ніколи не писав сам. Що у тебе в кошику? Човники, — сказала Ассоль, струшуючи кошиком, — потім пароплав та ще три таких будиночки з прапорами. Там солдати живуть. Чудово. Тебе послали продати. Дорогою ти почала гра­тись. Ти пустила яхту поплавати, а вона втекла. Адже правда? Ти хіба бачив? — з сумнівом спитала Ассоль, намагаю­чись пригадати, чи не розповіла вона це сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав? Я це знав. А як же? Бо я — найголовніший чарівник.

Ассоль збентежилась, і напруження при цих словах Егля переступило межу страху. Безлюдний морський берег, тиша, її виснажлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з променистими очима, величність його бороди й волосся по­чали здаватись дівчинці змішанням надприродного з дійсніс­тю. Коли б тепер Егль скривив гримасу або закричав щось, дівчинка помчала б геть, заплакавши і знемагаючи від страху. Та Егль, помітивши, як широко розкрились її очі, зробив кру­тий вольт[7]. Тобі нема чого боятись мене, — серйозно сказав він. — Навпаки, мені хочеться поговорити з тобою по щирості.

Тут він тільки зрозумів, шо в обличчі дівчинки було так пильно відзначено його враженням. “Мимовільне очікування прекрасного, блаженної долі, — вирішив він. — Ах, чому я не народився письменником? Який чудовий сюжет”. Ану, — вів далі Егль, — ану, Ассоль, слухай мене уважно. Я був у тому селі, звідки ти, мабуть, ідеш; словом, у Каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, бажаючи почути що-небудь, ніким не чуте. Але у вас не роз­повідають казок. У вас не співають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих мужиків і солдатів, з постійним вихвалянням шахрайства, ці брудні, як немиті ноги, брутальні, як бурчання в животі, коротенькі строфи з жахли­вим мотивом… Стривай-но, я наплутав. Я заговорю знову.

Подумавши, він мовив так: Не знаю, скільки мине років, тільки в Каперні розцвіте одна казка, пам’ятна надовго. Ти будеш дорослою, Ассоль. Якось уранці в морській далині під сонцем блисне пурпурове вітрило. Осяйне громаддя пурпурових вітрил білого корабля попрямує, розтинаючи хвилі, прямо до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без вигуків і пострілів; на березі бага­то збереться людей, дивуючись і ахаючи; і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки чудової музики; розкішний, у килимах, у золоті й квітах, попливе від нього швидкий човен. “Чого ви приїхали? Кого ви шукаєте?” — спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго вродли­вого принца, він стоятиме і простягатиме до тебе руки. “Здрас­туй, Ассоль! — скаже він. — Далеко-далеко звідси я побачив тебе уві сні і приїхав, щоб забрати тебе назавжди у своє царст­во. Ти житимеш там зі мною в рожевій глибокій долині. У тебе буде все, чого тільки ти забажаєш; жити з тобою ми будемо так дружно і весело, що ніколи твоя душа не зазнає сліз і смутку”. Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти поїдеш назавжди в прекрасну країну, де сходить сонце і де зорі зійдуть з неба, щоб привітати тебе з приїздом. Це все мені? — тихо спитала дівчинка. Її серйозні очі, повеселівши, засяяли довір’ям. Небезпечний чарівник, зви­чайно, не став би говорити так; вона підійшла ближче. Може, він уже прийшов… той корабель?

Не так скоро, — заперечив Егль, — спершу, як я сказав, ти виростеш. Потім… Що говорити? Це буде, і край. Що б ти тоді зробила? Я? — Вона подивилась у кошик, але, видно, не знайшла там нічого гідного бути істотною винагородою. — Я б його любила, — квапливо сказала вона і не зовсім твердо додала: — Якщо він не б’ється. Ні, не буде битися,— сказав чарівник, таємниче підморг­нувши,— не буде, я ручуся за це. Йди, дівчинко, і не забудь того, що сказав тобі я, між двома ковтками ароматичної горіл­ки і роздумом про пісні каторжників. Іди. Хай буде мир пух­настій твоїй голові!

Лонгрен працював на своєму маленькому городі, обгортаю­чи картопляні кущі. Підвівши голову, він побачив Ассоль, яка стрімголов бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям. Ну, от… — сказала вона, намагаючись опанувати дихан­ня і ухопилась обома руками за батьків фартух. — Слухай, що я тобі розповім… На березі, там, далеко, сидить чарівник…

Вона почала з чарівника і його цікавого пророкування.

Палкість думок заважала їй плавно переказати пригоду. Далі йшов опис зовнішнього вигляду чарівника і — в зворотному порядку — гонитва за втраченою яхтою.

Лонгрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки і, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідо­мого старого з ароматичною горілкою в одній руці та з іграш­кою в другій. Він одвернувся, але, згадавши, що у великих випадках дитячого життя належить людині бути серйозною і здивованою, урочисто закивав головою, примовляючи: “Так, так; за всіма ознаками, то ніхто інший, як чарівник. Хотів би я на нього подивитись… Але ти, коли підеш знову, не звертай убік; заблудитись у лісі неважко”.

Кинувши лопату, він сів біля плоту й посадив дівчинку на коліна. Страшенно зморена, вона намагалась ще додати деякі подробиці, та через хвилювання, спеку і втому сон знемагав її. Очі її злипались, голова схилилась на тверде батькове плече, мить — і вона полинула б у країну сновидінь, як зненацька, занепокоєна раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо, заплю­щивши очі і впираючись кулачками в Лонгренів жилет, і голос­но сказала: Як ти гадаєш, прийде чарівний корабель по мене чи ні? Прийде, — спокійно відповів матрос, — якщо тобі це сказали, значить, усе вірно.

“Виросте, забуде, — подумав він, — а тим часом… не варто позбавляти тебе такої іграшки. Адже багато доведеться в май­бутньому побачити тобі не пурпурових, а брудних та хижих вітрил; здаля — розкішних і білих, зблизька — подертих і нахабних. Проїжджа людина пожартувала з моєю дівчинкою. Що ж?! Добрий жарт. Дарма — жарт! Бач, як зморило тебе, — півдня у лісі, в хащі. А щодо пурпурових вітрил, думай, як я: будуть тобі пурпурові вітрила”.

Ассоль спала. Лонгрен, діставши вільною рукою люльку, запалив, і вітер поніс дим крізь пліт у кущ, який ріс з зовніш­нього боку городу.

Біля куща, спиною до плоту, жуючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з дочкою розвеселила його, а запах доброго тютюну настроїв на поживу. Дай, хазяїне, покурити бідній людині, — сказав він крізь лозини. Я б дав, — стиха відповів Лонгрен, — але тютюн у мене в тій кишені. Мені, бач, не хочеться будити дочку. Ото біда! Прокинеться, знову засне, а прохожа людина взяла та й закурила. Ну, — заперечив Лонгрен, — ти ж таки не без тютюну, а дитина втомилась. Зайди, якщо хочеш, трохи згодом.

Жебрак зневажливо плюнув, надів на палицю клумак і ска­зав уїдливо: Принцеса, зрозуміла річ. Утовкмачив ти їй у голову оці заморські кораблі! Ех ти, дивак-диваківський, а ще хазяїн! Слухай-но, — прошепотів Лонгрен, — я, мабуть, збуджу її, але тільки для того, щоб намилити твою здоровецьку шию. Іди геть!

За півгодини жебрак сидів у трактирі біля столу з дюжиною рибалок. Позад них, то смикаючи чоловіків за рукав, то зніма­ючи через їх плече склянку з горілкою — для себе, звичайно, — сиділи високі на зріст жінки з густими бровами й руками, круг­лими, як бруковий камінь. Жебрак, скипаючи з образи, розпо­відав: …і не дав мені тютюну. “Прийде, каже, твоє повноліття, а тоді, каже, спеціальний червоний корабель… По тебе. Бо твоя доля одружитися з принцом. І тому чарівникові, каже, вір”. А я кажу: “Буди, буди, мовляв тютюну ж дістати”. То він за мною півдороги гнався. Хто? Що? Про що говорить? — чути було допитливі голоси жінок. Рибалки, ледь повертаючи голови, розтлумачу­вали з посмішкою: Лонгрен з дочкою здичавіли, а може, і з глузду з’їхали; ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так розуміти треба. Вони чекають — тіточки, глядіть, не прогавте! — заморського принца, та ще під пурпуровими вітрилами!

Через три дні, повертаючись із міської крамниці, Ассоль почула вперше: Гей, шибайголово! Ассоль! Подивись лиш сюди! Пурпу­рові вітрила пливуть!

Дівчинка, здригнувшись, мимоволі глянула з-під руки на плесо моря.

Потім обернулась у бік вигуків: там, за якихось двадцять кроків від неї, стояв гурт дітей; вони кривлялися, показуючи язики. Зітхнувши, дівчинка побігла додому.