ПСИХОЛОГІЗМ ОБРАЗУ КАТА. Життєвою основою творів О. Кониського найчастіше ставали спо­стереження над життям селян, міської бідноти, чиновників, свяще­ників, сільської та міської інтелігенції Чернігівщини, Полтавщини, а також особисті враження, винесені з часів заслання та від спілку­вання з людьми під час адвокатської практики.

Плідними виявилися пошуки письменника й у сфері гумору і сатири. Найчастіше об’єктом сміху виступають представники місцевої влади та їх прислужники. Письменник часто вдається до оповід­ної манери викладу, дає можливість самим героям висловитися про своє життя.

На самовикритті головного персонажа побудоване й оповідання «Сікутор» (1899). Кат Петро Товбич вихваляється перед проїжджим чоловіком своїми «талантами», вмілим виконанням судових вироків, а найбільше тим, що для нього знайшлося тепле місце в штаті земсь­кої управи.

Спочатку Товбич справив на подорожнього (оповідача) приємне враження. Він відрекомендувався приїжджим «тутешнім сікутором», і це «вельми зацікавило» оповідача: «Що воно таке «сікутор»… Чи се така посада, чи яке нове «почетное звание»? Вік прожив, а ніко­ли не чув, щоб по селах були такі посади». Чарка, друга «сухої водиці» — і сікутор став розповідати історію свого життя та «кар’єр­ного зростання».

Виявилось, що родом сікутор «лопацон» «з північно-західної околиці Мглинського повіту, безбатченко, ні роду, ні племені не мав». Сам упросився, щоб його віддали в солдати, «вірою і прав­дою» прослужив п’ятнадцять років.

Повернувшись до рідного села, став у пана працювати сторо­жем. Обов’язки були не дуже обтяжливі: тричі щодня дзвонити в , «калакул» (на снідання, під обід і на вечерю, а вночі «під перших пятухов до світу клепати») та «хартов харчувать». Через це останнє Товбич покинув таку роботу, мотивуючи тим, що «чоловіку, кот­рий вірою і правдою прослужив 15 гадкув Богу і гасударю, непри- стойно-с з-пуд хартов карито шароваць».

Подавшись шукати «більш чистого» хліба, сікутор пристав на літо до одного «підпанка» «калавурить» леваду. Підпанок, опріч харчів, сторожу за вірну службу призначив половину з того, що той заробить на спашах.

Сікутор і тут служив «вірою і правдою», добре пильнував спашів: як яка «тварюка» йде повз левадку та смикне чи трави, чи колосків вівса, сторож «зараз з куреня «тварюку» та на налигач» — от у нього і заробіток. Але одного разу «під темну ніч» увалилась до нього в курінь «нечиста сила», «зв’язала йому руки й ноги, роздяг- ши попереду гольцем; тоді потрощила йому ребра, попекла все тіло кропивою і вимазала дьогтем… та ще й наказала, щоб за тиждень покинув і підпанка, і село», а як не покине, то не жить йому на цім світі. Товбич мусив послухатися «нечистої сили», але чому на ньо­го звалилося це нещастя, так і не зрозумів.

Сікутор діє «без обману», служить «вірою і правдою». Він не сумнівається в загальній користі і вигоді від своїх дій. Він знає, що йому потрібно, знає, чого чекають від нього, і чинить у згоді зі своїми інтересами, потребами і розумінням законів життя. Але вінне знає жалю, співчуття, його психологія — психологія бездушного ката.

Після того як «нечиста сила» вигнала його з левади, сікутор перебрався в інший повіт і працював там «колієм», тобто «різав і білував усяку скотину». Професія «колія» йому дуже подобалась, він навіть отримував насолоду від своєї праці: «Застромить, було, ножа під серце чи свині, чи корові, чи телиці — і так гарно дивить­ся, як кров цівкою б’є, а воно, тварюка та, тріпочеться»… Невдовзі різник спився і збанкрутів, а «колій» мусив «по попущенню Господ­ньому» стати за сторожа при волосному суді. Тут йому нарешті по­щастило.

Сторож при волості звичайно справляв рол ь сікутора. Одного разу по присуду він мав вибити різками парня, і, на його «талан», саме тоді приїхав до волості сам «господин земський начальник і захотів своїми очами упевнитися, сколь добросовісно ісполняються при во­лості приговори волосного суду ». От Петро Товбич і «показав, як тре­ба догоджати начальству!..»

Товбич надзвичайно сподобався начальнику в ролі сікутора і став на цілий «участок» катом: «де тільки треба кого вибити різками», кличуть Товбича, і він їде, «хоч би й за півсотні верстов», «яка б не була надворі негодь ». Він завжди « рад стараться », « службу понімає », « ні своєї руки, ні чужої пані старої не пожаліє ». « Народ зове мене ка­том, — визнає він, — але зове нишком, за очі, а в вічі ніхто так не посміє, в вічі величають мене: господин сікутор… Люди тут добрі, до кого піду — кожне дасть пообідати…»

Товбич — недолюдок, бездушний герой різки, кат, такий по­трібний діячам земства, цим горе-слугам народних інтересів, бо він «добросовісно» виконує свій службовий обов’язок. «І не гидко тобі, чоловіче, кров людську лити?» — не витримавши, запитує візни­ця. Та сікутор, гордий тим,-що «чесно» виконує волю начальства, відповідає: «Чим там гидувать?!.. Без сього вже не можна… Он Пілат ІІрипонтійський звелів — так і Христову кров пролили…»

О.   Кониський у багатьох творах активно виявляє своє авторське « я », дає власну оцінку, доповнює об’єктивне живописання зауважен­нями, коментарями, ліричними відступами. В оповіданні «Сікутор» важливу роль у створенні психологічно точного портрета відіграє та­кож прихована авторська іронія, яка супроводжує всю розповідь ос­новного персонажа.

Оповідання «Сікутор» дістало високу оцінку читачів і критиків, бо в ньому виявилися майже всі характерні риси творчого почерку О.   Кониського-прозаїка: його тонка спостережливість, уміння ви­явити суттєві деталі й явища життя, знання і майстерне володіння живою розмовною мовою, легка іронія, сповнена співчуттям до зне­доленої людини, створення психологічних портретів сучасників, відтворення картин соціальної кривди з позицій українського націо­нала тощо. «Отакий сюжет і так оброблений варт пера хоч би й Чехо­ва», — писав свого часу О. Авдикович в «Огляді літературної діяль­ності Олександра Кониського», а М. Сиваченко відзначав, що «ката Товбича можна розглядати як літературного предтечу ката Лазаря з оповідання Коцюбинського «Personagrata».