Протистояння Фауста і Мефістофеля. В основу твору «Фауст» покладено народну книжку про Фауста, що з’явилася у XVI столітті. До цього сюжету неодноразово зверталися й раніше (Марло, Відман та інші), але тільки Гете створив новаторський за формою й духом твір. Над «Фаустом» митець працював фактично впродовж усього життя. Близько 1773 року з’явився первісний варіант трагедії, так званий «Прафауст». До роботи над цим твором поет повертається 1778 року в Італії. У 1797—1801 рр. складається остаточний його сюжет, створюються сцени «За міською брамою», переклад Євангелія, угода з Мефістофелем та «Пролог на небі». У грудні 1828 року написано другу частину трагедії.

Така постійність у звертанні до фаустівської теми пояснюється тим, що цей сюжет надавав Гете практично невичерпні можливості для вирішення найрізноманітніших питань. «Фауст» — відображення нелегкого духовного шляху як автора, так і людства загалом.

«Фауст» — філософська трагедія.

З цієї точки зору дуже важливим для розуміння твору є «Пролог на небі». Поет відкриває нам велич космосу, аби запитати, а що ж таке людина у цьому величезному, нескінченному світі. Розвиток подій у творі зумовлений ходом думок автора. Суперечка про людину і про  можливості її розуму визначає всю проблематику трагедії. Господь випробує людину і переконаний, шо сумніви, посіяні в її душі Мефістофелем, пробудять у ній прагнення до нових пошуків і цим допоможуть виправдати своє високе призначення. Лише за таких умов вона досягне висот.

Озираючись на прожите, Фауст бідкається, що науки, пізнані ним. не розкрили йому загадок і таємниць природи, не зробили мудрішим, кориснішим людям: «Пропади роки!» У цих гірких словах розкрито всю вдачу Фауста, невдоволеного собою.

Фауст пробує пізнати суть буття за допомогою магії. Та Дух землі, обурений зухвалою самовпевненістю вченого, нічого не відкриває йому. Разом з ним щезають останні сподівання Фауста. Життя втрачає сенс.

Від самогубства рятує героя спогад про дитинство, навіяний великодніми співами ангелів. Суть їхніх пісень — утвердження беззаперечного відродження людини, що прийшла важкими шляхами земного буття. Фауст вирішує, що самогубство — капітуляція людини перед Всесвітом.

У сцені «Біля міських воріт», одній з найважливіших у трагедії, Фауст постає перед нами в тісному спілкуванні з народом.

Прості люди оточують Фауста, щиро дякують йому за безкорисливу лікарську допомогу. Фауст рятував людей під час епідемії, він любить і розуміє їх.

У цій прекрасній сцені Й. Ґете стверджує глибоку і плодотворну думку про те, що справжній учений повинен постійно відчувати своє єднання з народом.

У кінці прогулянки Фауста і Вагнера до них пристає Мефістофель, перетворений в бродячого пуделя, і в такому вигляді проникає слідом за Фаустом в його кабінет. Доброзичливо жартуючи над собакою, вчений повертається до перерваних занять: він вирішив перекласти німецькою мовою Євангеліє. Та роботу Фауста перериває Мефістофель — дух руйнації та сумніву. Нищачи старе, він тим самим спонукає до народження нового, а це дає змогу твердити, що, бажаючи всьому зла, він творить добро.

Мефістофель — дух творчого заперечення, яке слугує добру. Саме він береться задовольнити невситиму цікавість Фауста. Герої укладають між собою угоду: Фауст стане слугою диявола, якщо після виконання його бажань він більше нічого не хотітиме, задовольниться, попросить спокою, визнає, що настала мить, найкраща у його житті, зажадає, щоб вона тривала вічно. Фауст іде з Мефістофелем, сподіваючись, що таким чином пізнає сенс буття, обійме Всесвіт своїм духовним зором. Саме цього і чекає від нього Господь, сперечаючись із духом зла. Мефістофель випробовує Фауста спокусами: вином, неробством, гульнею, чуттєвою любов’ю. Мефістофель — демон-спокусник. гордий зі свого призначення. Вірний собі, він убиває людські сподівання, руйнує душі, розпалює тваринні інстинкти. Та влада його поширюється лише на слабких і пасивних. Врешті-решт він змушений зізнається: «… людей скількох уже я загубив, але тече життя широкою рікою». Ось чому йому так хочеться перемогти кращого з людей — Фауста, відвернути його від пошуків суті буття, зневірити в силі людського розуму. Мефістофель вельми винахідливий у своєму намаганні збити героя зі шляху істинного: він розпалює в серці Фауста любовний шал.

Та епізод з Маргаритою — не просто підтвердження усім відомої істини: «Не лише в коханні щастя». Якраз навпаки. Фауст не зазнав щастя, бо не любив по-справжньому. Його почуття — диявольська спокуса, пошук самореалізації за рахунок іншої людини. Ось чому воно засуджується і автором, і Богом.

Як бачимо, незаспокоєність і незадоволеність Фауста, песимізм і нігілізм Мефістофеля — явиша неоднакового порядку.

Мефістофель упевнений в неможливості пізнання кінцевих таємниць природи і сенсу людського життя; Фауст, навпаки, впевнений в нескінченних можливостях людини і в її прийдешньому щасті. Він постійно сперечається з Мефістофелем і протистоїть його сухому раціоналізму, але разом з тим тверезість Мефістофеля, його цинічна відвертість є своєрідною реалістичною противагою ідеальним пориванням Фауста.