Прометей — символічний образ нескореного народу. Скільки довелося витримати українському наро­дові, скільки поневірянь та знущань випало на його долю! Але, виявляється, усі народи, що населяли Ро­сійську імперію, були в такому становищі. Російсь­кий царизм позбавив їх волі. І були тоді народи подібні до прикутого Прометея, який, хоч і закутий у кайдани, душею ніколи не скорявся, бо не знав нічого кращого, ніж воля, ніж щастя людей.

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Над цими горами ще й зараз, мабуть, літає неско­рена душа Прометея, яка надихає людей не звертати з накресленого шляху свободи, незалежності. Наро­ди царської Росії плакали кривавими сльозами, бо не мали «сердешної волі»:

А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов’їх…

Скрізь безладдя, скрізь злидні та неправда, люди подібні до звірів. Не потрібні їм ні брати та сестри, ні матері, ні онуки. А якщо тобі не подобається це і підняв ти свій голос, то чекає тебе Сибір або тюрма, знущання та катування. Або покуштуєш з двадцять п’ять років солдатської їжі, або у карти тебе про­грають, або «злуплять шкуру». Нелегким було жит­тя «простих» людей, чекала їх тяжка доля. Нікому було поскаржитися, нікому слова сказати. Відчува­лось, що «всі імператори» вболівають лише за свої інтереси і перед образом Христа б’ють поклони За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!

У розповіді про тяжке життя кріпаків, бринять Шевченкові криваві сльози, бо він бачить, скільки горя навкруги, скільки неправди. Поет з болем іро­нізує, звертаючись до кавказьких народів:

Ви ше темні.

Святим хрестом не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас дери.

Дери та дай І просто в рай…

Як гірко читати пі рядки, а ше, мабуть, гірше було їх писати Т. Шевченку

Але не скорилися народи, не схотіли жити в кай­данах, бо в серпі кожного патріота живе полум’я вогню Прометея. Навіть орел, який кожного дня «добрі ребра й серце розбиває», не зможе вбити не­вмирущого Прометея, бо він знову оживає І сміється знову!

Поема звернена до кавказького народу, але Шев­ченко вірить, що усі скривджені народи — брати. Вірить він і в те, що вони, як і Прометей, будуть жити вічно, бо

Не вмирає душа наша.

Не вмирає воля.

І настане той час, коли здійсняться мрії Проме­тея, надії Т. Шевченка про волю, про щастя всіх народів. Тому Великий Кобзар з упевненістю про­голошує:

Встане правда! Встане, воля!

Міф про прикутого до скелі Прометея існує віки, віками Прометей — символ безсмертного прагнен­ня людей до волі. І полум’я його чистого серця осв­ітлює і зараз, і далі буде освітлювати шлях до щас­тя, до волі. Минатиме час, але ніколи не зникне згадка про нього, бо він служить прикладом нескореності народу, символом, що буде завжди кликати у бій за правду:

Борітеся — поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!