ПРОБЛЕМИ МИСТЕЦЬКОГО ЖИТТЯ. «Я думаю, що моя сила найбільша у драмі», —- писав М. Стариць­кий І. Франкові. Це й справді так. Його п’єси стали невмирущими. У всіх без винятку драматичних творах митця ми бачимо повноцінні людські характери, що діють у яскраво змальованих автором обста­винах. До речі, саме у зовнішній обстановці дії, в побуті нерідко шукає митець додаткові художні переконливі нюанси для розкрит­тя характерів дійових осіб, що надає персонажам п’єс історичної та національної визначеності, індивідуальності і, отже, робить твори життєвішими. Не стала виключенням і широковідома драма з життя інтелігенції «Талан» (1893).

Цей твір становить окрему сторінку у творчості Старицького, оскільки у ньому зображується таке близьке письменникові акторсь­ке середовище, боротьба передових митців за справді народний те­атр, за високоідейне й високохудожнє мистецтво. П’єса, присвяче­на видатній українській актрисі Марії Заньковецькій, уперше в ук­раїнській літературі звернула увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної національної трупи.

Розкриваючи життєву долю головної героїні — талановитої акт­риси Марії Лучицької, автор порушує низку найактуальніших со­ціальних, мистецьких і морально-етичних питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві.

Молода талановита актриса прагне нести світло високого теат­рального мистецтва глядачам, виховувати їх картинами народного життя, звичаїв, обрядів, багатством і красою рідної поезії й мови, підносити національну свідомість і знедолених низів, і зденаціона­лізованої верхівки. Але на заваді здійсненню її мрії одна за одною стають перешкоди. Вступивши на театральну сцену з найблагородн- ішим наміром служити народній справі, актриса стає свідком бруд­них інтриг та повсякденної боротьби, що точиться в театрі і навколо нього. Сама Лучицька та її однодумці вірять у високе суспільно- виховне призначення театру. «Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою, — каже антрепренер Безродний, приятель Лучицької, — але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з’єднали його з меншим братом, прихи­лили серце до його». Інші переконані, що театральне мистецтво повинне бути виключно розважальним. Треті бачать у театрі лише джерело прибутку. Саме ця суперечливість у поглядах на роль мистецтва у суспільстві лежить в основі конфлікту драми, прони­зує весь її зміст, хоча в прямі дискусії щодо цього дійові особи не вступають.

У театрі головна героїня стикається з тими ж підступністю й заздрістю, що отруювали їй життя і до вступу в театр. Суперниця по сцені, бездарна акторка Квятковська, що з появою талановитої артистки мусила відійти на другий план, не може пробачити Лу- чицькій її успіху. Деспотичний і грубий антрепренер Котенко, про­дажний журналіст Адам Юркович та їхні прихильники, підтриму­ючи колишню примадонну, створюють нестерпні умови для твор­чої роботи Лучицької. Внаслідок цих інтриг актриса зневірюється, розчаровується, занепадає духом.

Тим часом до Лучицької повертається Квітка, який завіряє її у щирості свого кохання, благає пробачити колишні провини й одру­житися з ним. У душі героїні ще не згасло почуття кохання до молодого панича, а він погрожує, що у разі відмови вкоротить собі життя. Підкорившись обставинам, Лучицька на деякий час зали­шає театр. Подружнє життя не дає їй відчуття щастя. Серед роз­коші й блиску душу героїні гнітить невгамовна туга за театром, за товаришами по мистецтву. До того ж зла свекруха при кожній на­годі намагається очорнити її перед сином, а саму Марію звинува­чує у тому, що вона занапастила життя синові, зламала його кар’є­ру; дошкуляє й приховане глузливе, зневажливе ставлення пансь­кого «респектабельного» середовища.

Марія Лучицька — глибоко емоційна, вразлива натура, тому їй не по силах відчувати вороже ставлення до себе. Зацькована по­міщицьким середовищем, ображена недовірою чоловіка, його зви­нуваченнями, свекрушиними наклепами під маскою благодійності, вкрай збентежена, Лучицька покидає маєток. Хай надворі лютує «горобина ніч», вона більше не може залишитися ані на хвилину; «Тільки далі від цього місця, далі!.. Тікати, тікати звідсіль!» Звертаючись до єдиної відданої їй людини, няні Палажки, вона гово­рить: «Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім одразу уб’є, та катувати не буде… А тут катують і не докатовують».

Повернення на сцену приносить Марії Лучицькій ще більший успіх, ще гучнішу славу, ніж раніше. Її блискучий талант розквіт­нув, але вкрай ослабли фізичні й моральні сили: «тане вона, як віск». Підточують сили актриси і невгасима, хоч і зневажена лю­бов, і дрібні закулісні інтриги, і заздрість нездар, яких величезний хист актриси змусив відійти в тінь, на другорядні ролі. Повсякчас тамуючи душевний біль, Лучицька грає з винятковою емоційною силою, піднімається до вершин майстерності, але це, по суті, аго­нія, перебування на межі життя й смерті. У день вистави, в якій героїня мала виконувати головну роль, вона непритомніє перед са­мим підняттям завіси. У той день у театрі був Квітка, сидів в одній ложі з Квятковською. Побачивши на сцені Лучицьку, він втрачає рівновагу, зривається з місця, вигукуючи на її адресу образливі сло­ва. Почувши його голос, героїня непритомніє вдруге, цього разу — на сцені. Усе це призводить до тяжкої хвороби, повного занепаду сил. Закінчується трагічна історія Марії Лучицької хвилюючим епізодом. Її прийшли відвідати всі, хто любить її, пишається нею, прийшли з привітаннями українські й російські студенти — палкі шанувальники її таланту. До неї повертається навіть кохання. Але над­то пізно. В оточенні вірних друзів, товаришів по мистецькому життю, з думкою про долю рідного театру і вірою в його велике майбутнє Марія Лучицька помирає.

П’єса «Талан» справляє на читачів і глядачів глибоке враження, приваблює психологізмом, гостротою порушених проблем. Яскра­вий, повнокровний образ головної героїні — молодої талановитої актриси Марії Лучицької — по праву вважається творчою удачею письменника, а сама п’єса, безумовно, належить до кращих зразків жанру української реалістичної соціально-психологічної драми.