ПРОБЛЕМАТИКА ПОВІСТІ І. ФРАНКА «СОЙЧИНЕ КРИЛО». Значним кроком на шляху оновлення вітчизняної літератури ста­ла мала проза Франка 1900-х років, позначена драматичним напру­женням пристрастей, концентрацією дії та замкнутістю форми.

У своїх творах письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, часто одержимих пристрастю, до складної взаємодії свідомого та несвідомого в їхній поведінці. Особливе місце належить повісті-новелі «Сойчине крило». У рецензії А. Крушельницького на збірку «На лоні природи» (1905) «Сойчине кри­ло» відзначене як «найбільш інтересне» оповідання, де на найви­щий п’єдестал автор підніс любов.

Герой-«відлюдько» (оповідання має підзаголовок «Із записок відлюдька») у новорічну ніч отримує листа від своєї давньої коха­ної. Зазнавши колись важкої втрати, головний герой занурився в егоїстичне, самозакохане життя. У своїх «записках» «відлюдько»- інтелектуал змальовує світ свого відчуження від людей, заборолом
під яких є штучні, хоча мистецькі витвори культури. Поміж улюб- пснимиавторамиукомфортабельномуінтер’єрі «відлюдька» —томи Ґете, Емерсона, Рескіна, журнальна стаття Уальда про Ісуса Хрис­та. Цей зневірений самолюб живе сам для себе і з самим собою, навмисне відсторонившись від усього світу: «Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником… Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!»

Але палкий, пристрасний лист колишньої коханої, пекуча сповідь її багатостраждального життя розірвали пута з відлюдницької душі, розбудили співчуття, готовність відчути муки й радощі, боротьбу й розчарування — усе те, що містить у собі смак існування. «Невже вона та, яку я від трьох літ споминаю між померлими? Та, якої нагле і загадкове щезнення ввігнало в гріб її батька, а мене випхну­ло з кипучої течії громадської праці і загнало в отсю тиху, відлюдну пристань? Вона в остатніх днях нашого товаришування любила на­зивати себе сойкою і все дразнила мене тою сойкою, що гніздилася перед моїм вікном, поки вона не вбила її. Невже се з тої самої сойки крило? »

Читаючи цього листа, герой фактично інсценізує його, перетво­рюючись на глядача і переживаючи момент духовного просвітлен­ня. Далі сюжет розгортається, як у романтичній мелодрамі: неспо­дівано повертається героїня, а драматичні події, які вона описує в листі, виявляються випадковими та не аргументованими. Достат­ньо частим у творах Франка є образ «фатальної» жінки, який набу­ває особливого, майже демонічного забарвлення.

Психологічна колізія повісті «Сойчине крило» також пов’язана з проблемою гри та природності, кожен з персонажів має своє ам­плуа. Манюся (Сойка) — втілення стихійної жіночності. Її історія починається романтичним бажанням життя, наповненого пригод, а закінчується перетворенням на «забавку» для чоловіків. Хома, яко­го романтична героїня називала Массіно, схильний до меланхолії та нещасливий у теперішньому житті. Хома має аналітичний, зовсім не схильний до романтики характер: «Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не драж­нить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі».

Героя, який сам пробив собі дорогу, Манюся вважає егоїстич­ним і дуже поміркованим. Проте Хома здатен співчувати і, дові­давшись про те, як немилосердно вчинило життя з його колиш­ньою коханою, пробачає її, відгукується на поклик давнього кохан­ня. Так письменник підносить живе людське почуття, яке роз­биває всі штучні ситуації впорядкованого світу: «Голубочко моя!

Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих доне­се хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє сли­макове, паперове та негідне існування! Мояге, й я прокинуся, і стря­су з себе ті пута, і рвануся до нового життя, життя «у вірі, надії, любові»!» Манюся теж сповнена почуттів до Хоми: «…ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися, і розпуститися, і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкощ- товніші пахощі». Саме внутрішнє переродження, психологічну трансформацію персонажа майстерно зображує Франко. Цим він стверджує, що людина зможе залишитись гідною свого імені і не ховатись у сіру буденність.